— Загалом не дуже, — відповів Пез. — А що? Тобі подобаються фертики з великими машинами і при великих статках?
— Та ні, вони нудні, що капець, — відповіла Робін, а Пез зареготав. Якби, подумала Робін, серце якої шалено калатало від хвилювання (і приємного, і не дуже), це було справжнє побачення, то вона б на диво добре давала з ним раду. — То як ти потрапив у Норт-Ґров?
— ‛кось був сидів тут і познайомився з одним хлопом звідти, а в самого тоді було скрутно з грішми на хату. Цей хлоп там уже не живе, але саме він сказав, що в резиденції є вільна кімната. Я сходив туди, познайомився з Нільсом, сподобався йому, він запросив мене жити. Так і живу тепер. А ти де живеш?
— У Кентиш-Тауні, — відповіла Робін, яка мала готову відповідь на цей випадок.
— Так, Зої казала, що ви майже поруч, — кивнув Пез. — Сама живеш?
— Ні, з двома сусідками, — відповіла Робін, маючи на меті придушити будь-які заміри усамітнитися в її квартирі. — Нільс сказав, що Зої захворіла.
— Правда? — без великої цікавості озвався Пез. — Вона взагалі анорексичка, ніц не їсть. Типова фанатка «Чорнильно-чорного серця».
— Тобто?
— Всі, хто сильно захоплюється цією темою, якісь прибацані. Чо’сь їм не вистачає. Самопошкодження і все такс. А чо’ ти не п’єш своє вино?
— Я п’ю, — заперечила Робін, хоча зробила заледве три ковтки — а Пез уже майже осушив свою пінту. — Але загалом не дуже питуща.
— Це треба виправляти, — заявив Пез.
— А хтось дзвонив Зої, цікавився, як вона?
— Мабуть, Маріам дзвонила, — відповів Пез і допив своє пиво. — Мені це було потрібно, — заявив він, а Робін подумала: чи не розмова з Ормондом вселила в нього таке бажання випити?
— Я тобі замовлю пиво, — запропонувала вона.
— Та ти ж іще своє...
— У нас хіба змагання? — усміхнулася Робін, і Пез усміхнувся у відповідь.
— Гаразд, дяка.
Робін підвелася і пішла до бару, спиною відчуваючи погляд Пеза. Вона навмисне проігнорувала першу згадку про «Чорнильно-чорне серце» з його вуст, щоб повернутися до теми, коли Пез вип’є більше.
Коли Робін повернулася з його пінтою і сіла, Пез потягнувся до неї і взяв за вільну руку.
— Ти не така, як я собі уявляв, — сказав він з легкою усмішкою, вдивляючись в її обличчя.
— А що, ти думав, я альпінід? — спитала Робін, а Пез переплів свої пальці з її пальцями.
— Ні, — усміхнувся він, — але я думав, що ти більш скута.
— Я дуже скута, — відповіла Робін. — То, мабуть, я тільки на тебе так реагую.
Пез засміявся. Його рука була суха та гаряча.
— То що, ти часто їздиш до Ліверпуля? — спитала Робін, згадавши інстаграмну сторінку Пеза, з якої дізналася, що той по місяцю буває у рідному місті.
— Так, — кивнув Пез. — У мого старого хвороба моторних нейронів. Він удівець, живе один.
— О, це дуже сумно, — засмутилася Робін.
— За ним приглядає моя сестра, але в неї самої двоє дітей з аутизмом, тож іноді і я вертаюся помогти. Щоб вона могла перепочити.
— Це так гарно з твого боку, — сказала Робін. — Що ж... ти теж не такий, як я собі думала.
— Справді? — спитав Пез з легким усміхом; його тепла рука міцно тримала її пальці. — Що ти, типу, маєш на увазі?
— Ти добрий, — відповіла Робін. — Гідно поводишся. Я думала, ти просто... не знаю... такий художник-плейбой...
— Чого? Бо я голяка сиджу перед людьми?
— Мені сподобалося, — заявила Робін, а Пез знову засміявся. — То яку музику ти слухаєш?
— Та будь-яку, аби гарна, — стенув плечима Пез. — А ти коли розійшлася зі своїм колишнім?
— Десь пів року тому, — відповіла Робін. — А в тебе що?
— Більше року ні з ким всерйоз не зустрічався. Але раду собі даю.
— Навіть не сумніваюся, — відповіла Робін, і Пез притягнув її до себе для нового поцілунку.
Робін удавала ентузіазм, але зуби Пеза стукалися об її зуби, рука знову лягла їй на потилицю, і думалося про те, що краще б він не чіпав її перуку, і що, мабуть, Пез використовує її — точно як пиво — щоб відволіктися від своїх турбот. Ця нестримна манера цілуватися була якась відчайдушна. Знову першою перервала контакт Робін; Пез, відсуваючись, тихо застогнав.
— Я зазвичай не роблю такого при світлі дня, — прошепотіла Робін, оглядаючись. Двоє немолодих чоловіків біля шинквасу, вочевидь, спостерігали за поцілунком; обоє усміхалися, задоволені видовищем. Пез, який посунув стільця іще ближче до неї, обійняв Робін за плечі і почав пестити лопатку великим пальцем.
— Які проблеми, — сказав він, — скоро буде темно.
— Пий своє пиво, — мовила Робін, — і розкажи мені про свою роботу.
Маріам казала, ти дуже крутий.
— Так і є, — відповів Пез, — але зі стабільною роботою біда. Частково проблема в тому, що тре’ їздити додому глядіти тата. Він прожив уже значно довше, ніж прогнозували, коли поставити йому діагноз. Але пару варіантів у мене є... мабуть. Мо’, складеться.