— Покажи свої роботи, — попросила Робін. — У тебе має бути інстаграм.
— Інста є, — кивнув Пез.
Йому довелося прибрати руку з її плечей, щоб дістати мобільний і відкрити свою сторінку.
— Ось, дивись.
Він підсунув телефон до Робін.
— Ого! — промовила вона.
Цього разу удавати ентузіазм не довелося: роботи були просто чудові. Поки Робін повільно гортала лінійні малюнки, фентезійні ілюстрації, аніме та короткі анімовані кліпи у різних стилях, Пез підсунувся ближче, поклав руку на спинку її стільця і розповідав про кожний твір.
— Це було замовлення на комікси... Це для адвент-календаря, але клієнту не сподобалося. Та гроші віддав... Це для незалежного ігродизайнера, він провалився, а я досі намагаюсь вибити якісь кошти...
— Ти це все малював у Норт-Ґров?
— Майже. У Нільса там все новітнє обладнання.
— Гарна, — відзначила Робін, побачивши знайоме лице. Серцеподібне обличчя Кеа Нівен дивилося з портрету мультяшної чорнявої жінки у довгих зелених шатах, які майже повністю оголювали перса. За її спиною висів у нічному небі величезний місячний серп.
— Ненормальна, — пирхнув Пез. — Зустрічалася з одним хлопом із резиденції. Мені треба була модель на сексуальну відьму, попросив її позувати. Вона погодилася, але тільки щоб хлопець її приревнував. Набурмосилась, коли він не прийшов подивитись, як вона позує. А він там обробляв нагорі іншу, поки ця сиділа зі мною в студії.
— Ой, — сказала Робін.
— Таке, — криво всміхнувся Пез. — Коли той хлоп її кинув, дівуля прийшла до Норт-Ґров «забрати своє», а в нього двері замкнені і звідти звуки злягання. Ця дівуля в істериці прибігла до мене, а за двадцять хвилин уже на мене полізла... але мені психованих не тре’.
Відзначивши, що ця версія подій дзеркально протилежна до історії, яку Кеа повідала Страйку і де зацікавленою стороною був Пез, а Кеа йому відмовила, Робін продовжила гортати його інстаграм, сподіваючись знайти привід повернутися до теми «Чорнильно-чорного серця».
— А це кіт Нільса? Той, що зник?
— Він, — кивнув Пез, опустивши очі на малюнок, де спав пістрявий котик. — Пробувався на ілюстратора дитячої книжки про тварин. Сам котів не люблю, — алергія. Мабуть, вони це якось відчули, бо роботи мені не дали. У тварюки тільки одне око, але коли спить, не видно.
— І як він втратив око?
— Не знаю, не питавсь... Вже тиждень його не видко. Або машина переїхала, або Брам придушив.
— Що? — в удаваному шоці спитала Робін.
— Той малий — психопат. Щойно мене переросте, я звідти звалюю. А переросте такими темпами хоч у цей вівторок... Так, ну досить, — раптом мовив він і накрив її руку своєю; на екрані мобільного саме з’явилася кутаста чорно-біла постать у вікторіанському фраку.
— Але мені дуже сподобалося!
— Мені теж дещо дуже подобалося, але ти припинила, — відповів на це Пез і сховав мобільний у кишеню джинсів.
— А ти, — спитала Робін, коли Пез знову почав гладити її по спині, — віддав тому чоловіку річ, по яку він приходив?
— Ні, — відповів Пез, і його усмішка негайно згасла.
— А що то було?
— Та нічо’, сам загубив. Але йому воно не належало. — По короткому ваганню він додав: — Мені його дівчина ту річ віддала.
— О, — мовила Робін. — Але чого тоді він...
— Його дівчиною була Еді Ледвелл. Та, яка малювала «Чорнильно-чорне серце». Та, яку убили.
— Ох, — видихнула Робін. — Бідолашний!
— Га? — спитав Пез, а тоді: — А. Мабуть, так, бідолашний.
Пез пригубив своє пиво, а Робін гарячково метикувала.
— Слухай, — промовила вона, швидко дійшовши рішення, — якщо ти вже сам про це згадав... не знаю, чи варто тобі казати, але... але мені від цього стало аж моторошно.
— Від чого?
— Я тільки тепер зрозуміла, про що говорив той малий.
— Хто, Брам?
— Так. Він мені сказав, що ту дівчину — Еді — убила Зої.
Якусь мить Пез просто витріщався на Робін.
— Брам сказав, що Зої убила Еді?
— Так, — кивнула Робін. — Ну, тобто я йому навіть близько не повірила, але дивно чути таке від дитини.
— Йсусе Христе, — видихнув Пез і, прибравши руку від спини Робін, провів нею по чорних кучерях і допив своє друге пиво.
— Дарма я тобі сказала, — тихо мовила Робін.
— А я так сподівався хоч один вечір про це все не думати.
— Ох, вибач, що я нагадала, — відповіла Робін, пропустивши у свій тон легесеньку ноту образи. У тому, що дивакувата дитина запросила її до вигорілої кімнати і «розважила» розмовами про вбивство, провини Джессіки Робіне не було. Джессіку Робінс збентежила раптова переміна в поведінці Пеза; вона засумнівалася, чи справді він такий веселий і чарівливий, як вона гадала.