Привіт. Сильві вже значно краще, то, може, зустрінемося десь у пабі в наступний четвер?
Подумавши, що відповідь може зачекати, Страйк повернувся до екрана ноутбука. За п’ять хвилин мобільний знову завібрував, а тоді задзвонив, не давши йому прочитати повідомлення. Це була Робін, тож Страйк негайно відповів.
— Привіт, — сказала вона. — Щойно залишила Пеза. Аномія був у грі?
— Ні, — відповів Страйк, і Робін аж застогнала. — Але я поспілкувався з Чортиком-Один, і маю сказати, хлоп знається на футболі. Найадекватніша людина, що я тут бачив. Ти мала б мені сказати, що Баффілапуся вболіває за «червоних».
— Чорт, а цього нема в підказках? Вибач. Перша команда, яка спала на думку.
— Та нічого, розібрався, — відповів Страйк. — Але з твого боку було б люб’язніше назвати «Арсенал». Що там Пез?
— Я тобі щойно відправила запис розмови. Я його не слухала, тож не знаю, що саме записав телефон. У пабі було гамірно.
— Ті ж самі проблеми, — озвався Страйк, перекрикуючи особливо гучну компанію, яка щойно нагодилася за сусідній столик.
— Якщо там нічого не чути, я якомога швидше зроблю нотатки. Я від нього дізналася багато цікавого.
— А ти зараз де? — спитав Страйк, чуючи машини на тлі.
— Збираюся на Джанкшн-Роуд, — відповіла Робін. — Ловлю кеб.
— Якого біса ти забула на Джанкшн-Роуд?
— Можливо, нічого, але маю відчуття, що... все, Страйку, ось мій кеб. Зустрінемося завтра в офісі, все розкажу.
Робін помахала кебу, машина під’їхала. Вона назвала таксисту адресу і сіла на заднє сидіння.
Робін щосили старалася розмовляти по телефону звичайним тоном, але почувалася розбурханою. Остання година гаданого інтерв’ю з Пезом (яку вона завбачливо видалила із запису, перш ніж відправити його Страйкові) складалася здебільшого з довгих поцілунків і чимдалі більш рішучих спроб запросити її назад до Норт-Ґров: «мо’, ще чогось вип’ємо». Робін була готова на значні подвиги заради детективної агенції Страйка і мала довгий шрам на руці як доказ своєї рішучості, але не думала, що в її службові обов’язки перед партнером входить потреба переспати з Пезом Пірсом, хай навіть це допоможе виключити його зі списку кандидатів на роль Аномії.
Таксі везло її вздовж Гайґейт-Гай-стріт, а Робін думала, що останнім часом зібрала цікавий спектр чоловічих реакцій на відмову. Відповідь Пеза лежала десь між холодною люттю Джекса та негайним незграбним відступом Раяна Мерфі. Пез спробував маніпуляцію («Ти що, гадаєш, що мені не можна довіряти?») і пасивну агресію («Отакої, а я думав, що тобі подобаюсь»), а тоді нарешті запитав її телефон. Робін назвала тимчасовий номер, який уже використовувала з Тімом Ашкрофтом та Ясмін Везергед, і після останнього пристрасного цілунку перед «Вартівнею», коли Пез так міцно притискався до неї, що Робін відчула кожен його м’яз крізь футболку, їй нарешті вдалося піти.
Таксі везло її до оселі Зої, а в голові у Робін тіснилася провинні й приємні думки, що плуталися й заплутували. Пез Пірс не був її типом чоловіка: Робін не приваблювали брудні нігті чи міцний дух немитого тіла; він їй не те щоб подобався, і вона ні на мить не забувала, що просто має витягнути з нього інформацію. Та коли його язик досліджував глибини її рота, а руки пестили їй спину, тіло Робін, яке вже три роки не мало жодних сексуальних контактів, не дуже цікавилося міркуваннями її розуму. Дещо незручна правда полягала у тому, що її фізичні реакції на Пеза не були цілковитою симуляцією. Робін не знала, соромитися чи пишатися, бо Пез Пірс, чоловік із, наскільки вона підозрювала, розлогим сексуальним досвідом, ніби і не відзначив якоїсь недосвідченості з її боку. Ця думка потягнула за собою спогад про ту мить перед «Рітцом» у товаристві Страйка; на щастя для душевного спокою Робін, саме тоді закінчилася коротка поїздка на Джанкшн-Роуд і кеб висадив її перед пошарпаним будинком на розі, де мешкала Зої Гай.
З вікна на третьому поверсі, завішеного благенькою рожевою шторкою, сяяло світло. Робін завернула за ріг у провулок Бруксайд-Лейн і роздивилася кнопки домофону біля дверей, у які заходила Зої. Біля жодного не було її імені, тож Робін натиснула навмання.
Відповіді не було. Робін натиснула іншу кнопку. Минула хвилина. Звісно, будинок був такий занедбаний, що система могла просто не працювати. Робін натиснула ще раз.
— Та? — почувся металічний голос; це була Зої.
— Зої, привіт, — сказала Робін із виразним йоркширським акцентом. — Це Джессіка. З Норт-Ґров. Я йшла повз тебе додому і хотіла спитати, як ти. Мені сказали, ти захворіла.