— Прокляття! Допоможи мені! — гаркнув Ініґо до сина, який кинувся виконувати. Щойно Страйк і Робін зайшли та зачинили по собі двері, стало зрозуміло, що заміський будинок облаштовано за високими стандартами оселі Апкоттів у Гемпстеді. Перший поверх переробили на одну суцільну кімнату з об’єднаними зонами кухні, їдальні та вітальні; паркет був дуже гладенький. Задній фасад будинку мав французькі вікна, які виходили на садок, також адаптований під потреби Ініґо: для зручності його пересування до тераси (з навісом, столом, стільцями та краєвидом на море) збігав пандус. Посередині газону стояла самотня пальма, листя якої тріпотіло під теплим бризом.
— Іди розбирати речі, — загарчав Ініґо на сина, а той, здавалося, тільки зрадів нагоді забратися подалі від батька. Щойно кроки Ґуса стихнули нагорі, Ініґо під’їхав до низенького кавового столика і грубим жестом запросив Страйка та Робін сідати у два крісла, оббиті полотном у біло-синю смужку.
Білі стіни зали були завішані акварельними малюнками. Пригадавши сайт «Tribulationem et Dolorum» («продовжує створює візуальні образи, наскільки це дозволяє стан його здоров’я»), Робін спробувала вгадати, Катині це роботи чи малюнки Ініґо. І стало цікаво, що б сказали про них Маріам або Пез: акварелі виглядали слабкими, аматорськими. Найбільша картина у вишуканій рамці з плавника зображала вид на узвіз Айленд-Волл з місця, де Страйк та Робін ввійшли на нього: Акварель-Котедж був справа. Через порушену перспективу вулиця здавалася неймовірно довгою і закінчувалася десь на лінії горизонту, а будинки виглядали завеликими для свого оточення. В кутку кімнати стояв синтезатор із нотною книгою на пюпітрі. Це були «30 kleine Choralvorspiele» (30 коротких хорових прелюдій (нім.)). Макса Реґера; на обкладинці зображено графічний портрет німецького композитора, сердитого, одутлого та в окулярах, тобто на диво схожого на їхнього негостинного хазяїна.
— Тож, — грізно глянув на Страйка Ініґо, — чому я завдячую цим вторгненням у моє приватне життя?
— Кому. Кеа Нівен, — відповів Страйк.
Ініґо постарався зберегти обурений вигляд, але його виказали руки, які конвульсивно стиснули підлокітники візка, та посмикування губ.
— Не уявляю, що я можу розповісти такого, чого не сказала моя дружина, — заявив він після надто тривалої паузи.
— Немало. Ми гадаємо, що у вас із Кеа Нівен склалися — потай від вашої дружини — приватні стосунки, і що це сталося кілька років тому.
Страйк дав мовчанню стати між ними крижаною стіною: порушити цю межу — небезпечно, обійти — неможливо. Зрештою старший чоловік сказав:
— Не розумію, яким чином мої приватні стосунки з людьми — майте на увазі, я не визнаю існування саме цих конкретних стосунків — пов’язані з вашим розслідуванням. Це, звісно, якщо ви досі, — додав Ініґо, тепер червоніючи замість бліднути, — намагається встановити особу цього Аномії. Чи тепер Катя найняла вас стежити за мною?
— Наразі нас цікавить тільки Аномія.
— І які ви маєте докази існування цих... гаданих стосунків?..
— Містере Апкотт, — терпляче промовив Страйк, — людина з вашими розумовими здібностями не може сподіватися, що я все вам викладу і таким чином дам змогу скоригувати ваші відповіді.
— Та як ви смієте припускати, що я щось там «коригуватиму», чорт забирай! — вибухнув Ініґо, і Робін здалося, що, давши волю гніву, він знайшов полегшення. — Я підтримую контакт із чималою кількістю хронічно хворих людей через створений мною вебсайт. Так, Кеа теж приходила туди по консультацію. Я дав їй рівно ті самі поради, що й будь-якій іншій людині, яка страждає на нашу мерзенну хворобу, існування якої лікарі ледь не відмовляються визнавати.
— Але дружині про свій контакт із Кеа Нівен ви не казали?
— На той момент я ще не знав, що це Кеа. Вона прийшла на сайт під псевдонімом, як це часто роблять користувачі. Хвороби, які кляті лікарі вважають психосоматичними, пов’язані з ганьбою та стигмою, скажу я вам!
— Але настав момент, коли ви дізналися, хто Арка насправді?
Виникла коротка пауза, у якій зарипіли сходи. Ініґо так швидко озирнувся на звук, що Робін злякалася, чи не скрутить він собі шию.
— Що ти робиш? — заревів він на Ґуса, який саме збіг сходами.
— Я розібрав речі, — сказав Ґус, ставши у дверях з нажаханим виглядом.
— І мені дуже треба їхати, щоб встигнути...
— Тобто я сам мушу робити собі закупи? — закричав Ініґо.
— Вибач, я забув, — відповів Ґус. — Зараз все принесу. Що тобі...
— Вияви трохи ініціативи, — кинув Ініґо і розвернувся до Страйка та Робін. Тяжко дихаючи, він чекав, поки зачиняться вхідні двері, а тоді вже більш стриманим тоном відповів: