Аномія — це Ясмін Везергед, — проголосив Ініґо. — Працює в айті, всюди пхає свого носа, маніпулює, хоче мати все й одразу. Я бачив, що вона таке, відколи та дівка вперше переступила поріг нашої оселі. Катя не хоче цього визнавати, адже саме вона ввела цю паскудницю в їхнє коло. Чергова дурниця у Катиному виконанні, але вона щоразу так дивується, коли отримує по пиці!
— Ясмін Везергед працює в піарі, а не в айті, — заперечив Страйк.
— Ви помиляєтеся, — відказав Ініґо зі зверхністю людини, яка не звикла до заперечень. — Вона чудово знається на комп’ютерах. З моїм виникла проблема, і вона легко її усунула.
— Крім усього цього, є ще підстави вважати Ясмін Аномією?
— Звісно. Я чув, як вона сама це визнала, — відповів Ініґо зі злостивим тріумфом. — Я супроводжував Катю на святкування Різдва у тій клятій мистецькій резиденції. Потрібно було до вбиральні, але я звернув не туди і заскочив Ясмін в обіймах огидного чоловіка, який там за головного.
— Ви про Нільса де Йонґа? — спитав Страйк, уперше за розмову дістаючи та розкриваючи записник.
— Гадки не маю, як те одоробало звати. Не чоловік, а якийсь ходячий сніп. Просмердів травою. Переказував мені Еволу.
— Еволу? — перепитав Страйк, записуючи. Він пригадував, що нещодавно бачив десь це прізвище... але де?
— Юліуса Еволу. Це ультраправий філософ зі сміховинними расовими теоріями. Мій співучень у Редлі, носій досить-таки ексцентричних ідей, захоплювався ним. Всюди ходив із «Міфом крові» і зачитував пасажі за обідом.
Ті двоє не помітили мене. Було темно, а я звуком кроків себе не виказую, — пояснив Ініґо, вказуючи на візок. — До того ж я чув, як вона промовила: «Я — Аномія».
— Ви певні? — спитав Страйк.
— Я знаю, що чув, — стиснув щелепи Ініґо. — Ходіть допитайте цих двох. Як на мене, вони разом це і роблять. Він, мабуть, Моргаус. Авжеж?
— А, тобто ви знаєте, як звати партнера Аномії?
— Я не мав шансу уникнути цього знання, — загарчав Ініґо. — Катя з Блеєм вічно торочать про Аномію і його кляту гру, а Кеа скаржиться, що боїться обвинувачень, тож я чудово обізнаний у питанні... наскільки це можливо для людини, яку воно анітрохи не цікавить.
— Ви ділилися своєю теорією щодо Аномії з Кеа? — спитав Страйк.
— Так. — Голос Ініґо пом’якшився. — Вона не повірила. У певних аспектах Кеа вкрай наївна. Не від світу цього... Кеа переконана, що Аномія — це бридкий художник-скауз, що теж живе у тій паскудній Норт-Ґров. На прізвище Преслі, здається. Він теж був на тій вечірці. Нахабне гаденя, і, наскільки я розумію, зробив замах на честь Кеа, затягнувши її в свою кімнату. Просто огидно, — сплюнув Ініґо. — Звісно ж, це не минулося без сліду. Кеа казала, що ця Аномія виявляла до неї сексуальний інтерес в мережі, тож природним чином подумала на Преслі.
Кеа невинна, — додав Ініґо, знову червоніючи. — Вона не має уявлення про ігри, в які грають люди. їй навіть на думку не спало, що жінка може затягнути її у сексуально компрометуючу розмову.
— А яку, на вашу думку, мету тут переслідувала Ясмін?
— Хотіла отримати важіль впливу. Компромат. Ясмін — маніпуляторка, а ще нишпорка.
— Чому ви так вважаєте?
— Через її поведінку у нашому будинку, — відповів Ініґо. — Вона завжди знаходила привід зайти, якщо не могла поспілкуватися з Блеєм чи Ледвелл, або забувала відправити листа, або що хочете. Ходила, так би мовити, на витрішки, щось винюхувала, розпитувала, шукала. О, я чудово розумію, як вона надурила Катю. Ясмін прикинулася уважною, співчутливою, безпроблемною. А тоді поступово стало зрозуміло, що це звичайнісінька паразитка. Вона — це Аномія.
Відчинилися вхідні двері. Повернувся Ґус із пакетами їжі з супермаркету.
Слідом за ним ввійшла стривожена Робін.
— Тату, — покликав Ґус, — мені вже час їхати, інакше не встигну до...
— А мені це все самому розкладати? — спитав у нього батько.
— Молоко та інше покладу, — відповів Ґус, розриваючись між страхом і бажанням скоріше поїхати (через яке він став, вочевидь, незвично наполегливим), — але якщо не поїду просто зараз...
Він побіг на кухню і почав запихати в холодильник молоко та інші продукти, що могли швидко зіпсуватися.
— І хто ж винен, — з шалом гукнув йому в спину батько, — що тобі треба додаткові уроки, бо ти відстав? Хто винен, ти, симулянте проклятий?
Ґус, чиє обличчя приховували дверцята холодильника, не відповів. Ініґо розвернувся до Страйка і безапеляційним тоном заявив: