Робін було ніяково казати наступні слова, бо цієї теми вона торкалася вперше.
— ...воліла б зустрітися з нею без тебе. Рейчел нічого про тебе не знає, а ти можеш справді налякати підлітка. Плюс вона чекає побачити одну людину.
— Слушно, — погодився Страйк і затягнувся своєю пародією на справжню цигарку. — Почекаю в тому кафе, що вона називала... може, там є смажена картопелька.
Зробили зупинку на заправці. Страйк випив каву і з’їв несмачний вівсяний батончик, переглядаючи робочу пошту. Раптом його обличчя перемінилося. Робін із острахом спитала;
— Що сталося ?
— Дев.
— Теж звільнився?
— Ні... навпаки... трясця, він примудрився розговорити одну з няньок Шарлотти та Яґо. Вчора, у пабі в Кенсинґтоні... вона була п’яна і розповіла йому, що її роботодавці не годні виховувати дітей... «неодноразово ставала свідком насильства з боку батька до доньок». Чорт, із цього може бути діло.
— Рада, що ти задоволений, — сухо відповіла Робін.
— Ти ж розумієш, що я маю на увазі. Я був би значно задоволеніший, якби він пальцем не торкався дітей, але якщо він їх уже б’є, я залюбки це викрию.
«От тільки ти нічого не викриватимеш, — подумала Робін, пригубивши каву. — Бо якщо викриєш його — втратиш важіль впливу на нього». Вона звернула увагу і на те, з якою легкістю Страйк процитував, що ні батько, ні мати не здатні виховувати дітей; та, може, в глибині душі він не вірить, що Шарлотта погана мати? Вголос, утім, вона сказала:
— Я думала, такі люди змушують персонал підписувати угоди про нерозголошення.
— Мабуть, — погодився Страйк, продовжуючи читати звіт Дева. — Наразі всі діти знову у заміському будинку Росса... там Мідж... Господи, якщо ми хоч Росса спишемо з рахунків, це буде мов камінь з душі.
За пів години виїхали з заправки, а коли прибули до Лідса, до запланованої зустрічі з Рейчел лишалася ще година. Навігатор повів їх через місто до Мінвуд-парку.
— Це не схоже на вхід, про який вона писала, — відзначила Робін, коли проїжджали повз браму з похилим дахом та кам’яними колонами, схожу на мініатюрний храм. — Мабуть, нам потрібен наступний... о, бачу кафе.
— Ти маєш ще п’ятдесят п’ять хвилин, — глянув на годинник Страйк.
— Знаю, — відповіла Робін, спрямовуючи «БМВ» на невелику стоянку біля парку, — але я хочу прийти на місце раніше і чекати її там. А ти поки посидь в кафе, я приєднаюся після зустрічі... або коли точно зрозумію, що вона вже не прийде.
Тож Страйк зайшов до кафе «Три хатинки» сам-один. Прохання Робін, щоб він — здоровенний чолов’яга з вічно похмурим, а то й загрозливим виразом обличчя — не приходив на розмову із наляканою юнкою, Страйка зовсім не образило. Проте, замовивши каву і утримавшись від спокуси взяти ще й булочку, він замислився про те, як легко Робін перетворила цей напрям розслідування на свою зону відповідальності. Якщо вже бути до кінця чесним, тільки тепер він Направду побачив у ній партнерку, рівну. Робін організувала це інтерв’ю самостійно, проявивши чималу винахідливість, а тоді взяла його під свій повний контроль, а Страйку фактично повідомила, що він там буде зайвим. Це його анітрохи не дратувало. Насправді майже потішно було опинитися у такій ролі і просто чекати за круглим столиком у кафе, за вікнами якого розкинулися зелені галявини Мінвуд-парку.
Робін тим часом попрямувала до парку, де цієї сонячної недільної днини було повно людей. Виконуючи інструкції Рейчел, на роздоріжжі вона звернула направо і пішла вперед через парк. Справа були дерева, зліва — потічок, обабіч якого теж росли дерева.
За кілька хвилин вона дісталася мосту, про який писала Рейчел і який виявився просто парою кам’яних плит, перекинутих через струмок. Далі було велике дерево з великими каменюками обабіч, а під ним — лавка з маленькою металевою табличкою:
Дженет Мартін
(28.02.67–04.12.09)
Любила Йоркшир
Любила життя. І її любили.
Донька Йоркширу Робін сіла на лавку з відчуттям симпатії до Дженет Мартін і роззирнулася. Побачене підкріпило підозру, що саме в цьому місці Рейчел зустрічається з друзями. Від решти парку лавку затуляли дерева обабіч струмка навпроти. Вона легко могла уявити, як підлітки тут ховаються від очей відпочивальників, які перекидаються тарілкою чи загоряють на ковдрах, і потай вживають алкоголь.
Минуло сорок хвилин. За цей час повз Робін пройшло троє собачників. Скоро по останньому з них Робін побачила постать на тому березі струмка.
Попри спеку дівчина була вбрана у мішкуваті джинси, широку теплу картату сорочку і масивні кросівки. Чорняве волосся спадало їй на спину. Робін завмерла, ніби дівчина була дикою твариною, яку може сполохати неочікуваний рух. Двічі дівчина спинялася і придивлялася до Робін (чи, може, намагалася зрозуміти, чи та справді прийшла сама). А тоді нарешті перетнула місток.