— Потішило, — відповів Страйк. — Сподіваюся, Росс вирішить, що ти якась ненормальна захисниця коней... Що ж, тактику я не схвалюю, але результат відмінний. Мої вітання.
Коли Мідж поклала слухавку, Страйк зітхнув із величезним полегшенням.
— Що ж, маючи це, запис від Дева плюс відомості від п’яної няні, здається, ми схопили Росса за яйця. Щойно Бхардвадж скаже нам, хто Аномія, матимемо мінус дві справи і зможемо зосередитися на Спритнику і добрих грошах від його вітчима.
Робін не відповіла. Страйк скоса глянув на неї, відзначив кам’яний вираз обличчя і негайно зрозумів, у чім справа.
— Я теж не радий, що дитина постраждала.
— Я й не думала про тебе такого, — холодно відповіла Робін.
— Тоді чого дивишся, мов Медуза Горгона?
— Просто думаю, що дівчатам не стане легше від того, що побої від їхнього татка потрапили на відео. Він просто стане обережнішим і буде наступного разу озиратися.
Страйк дістав із кишені електронку, відвернувся до траси М11 за вікном і сказав:
— Я не забув, що обіцяв знайти допомогу для них. Якщо буде шанс, я зроблю все можливе.
84
Який мій гріх, щоб заслужити це?
Крістіна Россетті,
«Зара»
Була майже сьома вечора, коли Страйк та Робін нарешті дісталися околиць міста Кембридж. Ясне весняне небо м’яко світилося, а Робін попри утому відзначила, як навколо стає все більше красивих будівель у стилі класицизму. Прямували до коледжу Вікаса Бхардваджа.
— Яка іронія, — мовив Страйк, який дивився сайт коледжу на телефоні. — «Кіз (то один із хлопів, на честь яких коледж назвали) прославився тим, що встановив незвичні правила вступу, заборонивши вчитися тут хворим та недужим, а також валлійцям...» Із забороною валлійців кожна притомна людина погодиться, а от щодо Вікаса Бхардваджа Кіз явно погарячкував... Боже, та тут і Стівен Гокінґ працював... четвертий за древністю коледж... один із найбагатших...
— І казна-де розташованих, — поскаржилася Робін, яка бачила коледж на навігаторі, але доводилося кружляти плетивом вулиць і ніби віддалятися від нього. — Як щодо пройтися пішки? Ми не зможемо зупинитися близько, там суцільні автобусні смуги та пішохідні вулиці.
— Без проблем, — відповів Страйк і відкрив наступне вікно на телефоні. Там була фотографія Вікаса в інвалідному візку, вбраного у світло-зелену сорочку та джинси. Його оточували колеги. Вікас і справді був вродливим — з густим чорним волоссям, квадратною щелепою і виразною чарівливою усмішкою. На погляд Страйка, йому було років двадцять п’ять. Він бачив, що у молодика є проблеми з руками — вони були покручені — і з ногами, бо, як і в Ініґо Апкотта, видно було ознаки дистрофії м’язів. Згідно з підписом під фото, Вікас із колегами досліджували нейтронні зірки, про які Страйк не знав рівно нічого, а позували для фото у Трі-Корті на тлі ясно-зеленого газону і будівель із золотистого каменю.
— Мабуть, із візком тут не дуже зручно жити, — відзначив Страйк, роздивляючись вузькі двері у Вікаса за спиною. Понад сумнів, за ними лежали сходи ще вужчі та крутіші, ніж у готелі «Марина».
За кілька хвилин Робін знайшла стоянку і вони вийшли. Робін звірилася з маршрутом на телефоні.
Вони пішли повз групи молоді, яка насолоджувалася теплим вечором. На старих цегляних будівлях лежали сонячні відблиски. Робін, чиє студентське життя так жахливо обірвалося, мимохіть згадала ті короткі місяці щастя і свободи, про які зазвичай старалася не думати через те, що сталося під сходами в гуртожитку. За роки, що минули відтоді, вона прийшла до думки, що якби ґвалтівник у масці горили не затягнув її у темряву, вони з Метью ще двадцятирічними пішли б різними шляхами, бо мали різні інтереси, різне життя. Натомість Робін покинула навчання, повернулася до батьків у рідне йоркширське містечко і вчепилася у єдиного чоловіка на світі, який здавався безпечним. Спогади так само завдавали болю, тож Робін рішуче зосередилася на своєму оточенні.
— Мабуть, навчатися тут чудово, — сказала вона до Страйка, коли вони переходили річку Кем і з моста глянули на обсаджений вербами потік, яким веслувало двійко студентів.
— Так, якщо любиш статуї та бундючних франтів.
— Ого, — усміхнулася до нього Робін. — Я й не знала, що ти зачаїв таку образу. Ти ж сам учився в Оксбриджі, то в чім річ?
— Мене з Оксбриджу вигнали, — виправив її Страйк. Вони саме вступили на Ґаррет-Гостел-Лейн, вузький провулок між старими цегляними будівлями.
— «Вигнали» — це не коли ти пішов із власної волі, — заперечила Робін, яка знала, що Страйк покинув Оксфорд після таємничої смерті матері.