— Так, мабуть, саме так Джоан казала сусідам, — кивнув Страйк, який добре пам’ятав, яким гірким розчаруванням для тітки стало його прощання з Оксфордом.
— А що саме ти вивчав? — вперше поцікавилася Робін. — Класичну літературу?
— Ні. Історію.
— Справді? Ти знаєш латину, тож я подумала...
— Я не знаю латини, — відповів Страйк. — До ладу — не знаю. Просто маю гарну пам’ять і подужав середню школу.
Вони звернули на Трініті-Лейн.
— В одному зі сквотів, куди мене завезла мати, — почав Страйк, здивувавши Робін, бо про своє дитинство він говорив рідко, — був один колишній викладач класичної літератури з якоїсь крутої приватної школи. Назви вже не пригадаю, але це дуже відомий заклад. Той хлоп був алкоголіком і розповідав про нервовий зрив. Мабуть, щось таке з ним справді сталося, бо видно було, що дах не на місці, а ще він був просто шматком лайна.
Мені було років тринадцять, коли цей гад заявив, що з мене нічого не буде, бо, серед іншого, я не отримав освітнього мінімуму, який належить джентльменові.
— Наприклад?
— Наприклад, я не вивчав класичної літератури, — відповів Страйк. — І він процитував мені щось латиною з таким паскудним вищиром. Я не розумів, що то значило, тож не зміг повернутися і щось йому довести, але в дитинстві я страх як не любив, щоб хтось переді мною задирав носа.
Тепер вони йшли по Трініті-Лейн, обабіч якої так само височіли цегляні будинки.
— Менше з тим, — продовжував Страйк, — коли ми поїхали з того сквоту, а це було, здається, на наступний день, я прихопив всі латинські книжки того гада.
Робін зареготала, здивована таким поворотом подій.
— Там був томик Катулла, — додав Страйк. — Ти читала Катулла?
— Ні, — відповіла Робін.
— Брудні вірші... я все зрозумів, бо в книжці подавався паралельний переклад англійською. Суцільний секс, содомія, мінети і вірші про те, які кінчені всі, кого Катулл не любить, і про його закоханість у жінку, яку він називає Лесбія, бо вона походила з острова Лесбос.
— Але ж вона не була...
— Ні, вона була по чоловіках, і аж навіть дуже, якщо вірити Катуллу. Оскільки я не хотів, щоб ще якесь мурло пнулося передімною через латину, я по книжках того вчителя підготувався до іспиту на сертифікат про середню освіту і запам’ятав силу-силенну цитат.
Робін почала так реготати, що Страйк і сам не стримався.
— А що смішного?
— Ти вивчив латину, щоб довести щось людині, яку ніколи більше не побачиш?
— А чого він носа дер? — відказав Страйк, усміхаючись, але щиро не розуміючи, що у цьому такого дивного. — І скажу тобі так: латина — найкращий ляпас по пиці людям, які вважають себе вищими за тебе. Мені вона не раз прислужилася.
— Уперше бачу цю твою сторону, — сказала Робін, ледь стримуючи сміх. — Мабуть, слід було тобі сказати, що джентльмен не може вважатися таким, поки не розбереться як слід у розмноженні овець. Тоді ти б побіг отримувати диплом із цього предмета.
— Не хочу образити твого батька, — знову усміхнувся Страйк, — але якщо людині потрібна окрема освіта, щоб зрозуміти, як вівці розмножуються, у неї серйозніші проблеми, ніж джентльменський статус... Латина мені допомогла, коли я познайомився з Шарлоттою, — раптом додав він, а Робін негайно перестала сміятися і нашорошила вуха. — Вона думала, що я якесь бидло, але вирішила приділити мені увагу, бо хотіла позлити Росса, який прийшов на вечірку забирати її. Вони тоді зустрічалися і посварилися, тож вона хотіла, щоб Росс її приревнував.
Шарлотта вивчала саме класичну літературу, — додав Страйк, і вони ступили до пасажу Сенат-Гаус. — Вона сказала, що любить Катулла, тож я прочитав його перший вірш про любов до Лесбії, повністю. Решта — історія і шістнадцять років страждань. Дуже доречно, бо Лесбія Катуллу теж добряче виносила мізки... О, ми прийшли?
Перед ними височів коледж Ґонвіль-енд-Кіз. Арковий вхід перекривали чорні залізні ворота, а вигадливий кам’яний фасад сірувато-бежевої барви ніби заперечував сучасний світ, який представляли крамниці навколо. Зі своїх ніш на Страйка строго дивилися три статуї добродіїв у вбранні XIV та XVI століть. За ґратами брами виднівся пишний зелений газон і золотаві будівлі. У вартівні було порожньо. Жодної людини — ніде.
— Замкнено, — сказав Страйк, посмикавши ворота. — Ну звісно. Чорт. Аж раптом за ґратами з’явилася жінка азійської зовнішності, на вигляд років тридцяти, у лляних штанях та футболці. Вона несла сумку для ноутбука. Страйк загукав крізь ворота, поки вона не зникла:
— Даруйте? Агов? Ви знаєте Вікаса Бхардваджа?