Страйк був певен, що бачив її на груповому фото з Вікасом, і справді — вона зупинилася і злегка насупилася.
— Так, — відповіла вона, підходячи ближче до брами.
— Ми його друзі, їхали тут повз і вирішили зробити сюрприз, — сказав Страйк, — але він не відповідає на дзвінки. Може, ви підкажете...
Він відзначив, як жінка подивилася на нього, тоді на Робін, потім знову на нього. Вочевидь, саме присутність Робін переконала її, що Страйк безпечний.
— Ви були в його апартаментах?
— Так вони ж наче тут, — відповіла Робін.
— Ні, ні, він живе в будинку Стівена Гокінґа.
— Ай, точно, — схаменувся Страйк, розігруючи роздратування через власну забудькуватість. — Він же казав. Дуже вам дякую.
Жінка коротко всміхнулася і пішла геть. Робін уже шукала на телефоні, де розташований будинок Стівена Гокінґа.
— Тут далеченько. Краще повернутися до машини і під’їхати.
Тож вони пройшли свій маршрут у зворотному напрямку, сіли в автівку і скоро опинилися перед сучасною будівлею у формі літери «S» із сірого каменю, яку оточував буйний садок із великими трояндами і силою-силенною зелені. Табличка на будівлі запрошувала гостей пройти до кімнати консьєржа, але в будівлю саме заходив чоловік із довгим волоссям і замріяним поглядом, і Робін гукнула до нього:
— Даруйте, ми друзі Вікаса Бхардваджа! Можна ми зайдемо з вами?
Чоловік мовчки притримав двері. У Робін склалося враження, що він глибоко поринув у свої думки і заледве розуміє, що вони взагалі роблять.
— Ви часом не знаєте, де Вікасова кімната? — спитала Робін. — Ми друзі, і...
Чоловік з довгим волоссям мовчки показав ліворуч і пішов собі.
— Дарма він так, — сказав Страйк, коли вони проходили під портретом Стівена Гокінґа. — Не можна пускати в будівлю невідомого кого.
— Погоджуюсь, — кивнула Робін. Після нападу на неї у гуртожитку посилили заходи безпеки, але люди все одно тримали вхід відчиненим для друзів.
— Гаразд, ось тут на візку має бути зручно, — відзначив Страйк. Підлога була гладенька, трохи вигнутий коридор, у який вони завернули, — широкий, з білими дверима у стінах.
У кінці коридора високий і худий білий чоловік та маленька темношкіра жінка роздивлялися щось на стіні.
— На дверях немає прізвищ, — сказав Страйк. — Пропоную спитати у тих людей, а якщо вони не знають, почнемо стукати.
Почувши кроки Страйка і Робін, двоє і кінці коридору поспішно розвернулися до них. Вони здавалися стривоженими, навіть наляканими.
— Ви не підкажете, де кімната Вікаса Бхардваджа? — спитав Страйк.
— Це вона, — відповіла жінка, показуючи на двері, перед якими вона стояла. На двері була почеплена табличка, надрукована великим шрифтом, тож Робін і Страйк все прочитали дуже швидко.
Поїхав до Бірмінгема. Буду в понеділок.
— Хто ви? — спитав чоловік.
— Я приватний детектив, — відповів Страйк.
Робін чудово розуміла, чому він сказав це. Щось тут було не так: страх на обличчях цих двох, записка, з якої виходило, що Вікас там, де його нема, неприємний запах у повітрі, який нагадував запах у старій кімнаті Джоша та Еді у Норт-Ґров, де потиху розкладався у банці дохлий пацюк. Серце шалено закалатало від здогадки про те, що відмовлявся визнати розум.
— Ви мали з ним зустрітися? — спитав у наляканої пари Страйк.
— Так, — відповіла жінка.
— Хтось пішов по консьєржа?
— Так, — відповів чоловік.
Ніхто не поставив під сумнів право Страйка ставити ці питання, і навіть із цього було ясно, що тут сталося щось дивне, і пара це розуміє.
— Він зазвичай лишає друковані записки? — спитав Страйк.
— Так, — знову озвалася жінка, — але це не його шрифт. Він використовує «комік санс». Це такий жарт.
За спиною почулися поспішні кроки, і всі четверо розвернулися до ще однієї жінки, білявки в окулярах, яка бігла коридором.
— Консьєржа немає, — видихнула вона. — Не змогла його знайти.
— У машині, — сказав Страйк до Робін. — В ладничку. Відмички. Зможете сходити з нею? — спитав він у білявки. — Щоб вона могла знову зайти до будівлі?
Жінка в окулярах рада була почути якісь інструкції. Разом із Робін вони побігли до машини.
— Поліцію не викликали? — спитав Страйк у чоловіка.
— Ми прийшли десять хвилин тому, — відповів він, зовсім перелякавшись. — Думали, консьєрж...
— Дзвоніть негайно, — сказав Страйк. — Коли я відчиню двері, всередину ніхто не заходить. Хіба що він досі живий.
— О Боже, — промовила темношкіра жінка і притиснула руку до вуст. Чоловік дістав мобільний і набрав 999.
— З’єднайте з поліцією, — тремким голосом попросив він.
Страйк тим часом розглядав двері, не торкаючись їх. У верхньому кутку він помітив відзнаку, бліду, ледь помітну: рожевий овал, ніби слід затягнутого у латекс пальця.