Після цього вона зайшла у твіттер і пошукала Ніколь Кристал там. Облікових записів з таким іменем було кілька, але потрібний вона визначила без жодного клопоту: Ніколь написала своє повне ім’я та виставила фото, а також вказала, що живе у Ґлазґо, але твіттером вона користувалася значно рідше, ніж інстаграмом. Останній твіт, ретвіт з акаунту під назвою «Жінки в мистецтві», був зроблений більше десятьох днів тому, до того, як знайшли тіло Вікаса.
І знову Робін відкрила список фоловерів Ніколь і за кілька хвилин знайшла те, що шукала. На її сторінку був підписаний справжній акаунт Вікаса Бхардваджа.
Робін із головою занурилася у свої пошуки і вкотре підскочила, коли задзвонив її мобільний. Це був офісний номер, дзвінки з якого перенаправлялися Страйкові чи Робін, якщо слухавку не брали. Вирішивши, що Страйк дістався Денмарк-стріт значно швидше, ніж вона думала, Робін прийняла дзвінок.
З динаміка почувся шепіт. Кожне слово було вимовлено дуже чітко:
— Я... тебе... уб’ю.
А далі — тиша.
93
Змокла у хлющі, точу зуби злющі,
Мій шлях неблизький та важкий...
Перенеси через поріг, впусти мене в дім!
Мері Елізабет Кольридж,
«Відьма»
Біль у нозі так дошкуляв Страйкові, що на транзитній станції «Вікторія» він присів перепочити на лавку і так просидів майже годину. Вирішивши, що нозі вже краще, а ловити таксі — справа не набагато легша за продовження поїздки у метро, він покульгав на перон і пропустив два поїзди, перш ніж наважився знову навантажити куксу. Коли Страйк вийшов нагору зі станції «Тоттенгем-Корт-Роуд», вже спустилася ніч, а він ледь утримувався від лайки на кожному другому кроці. У куксу ніби вгризалися скляні скалки, і вже годі було розібрати, що болить — зведені судомою м’язи чи розжарене підколінне сухожилля. Страйк страшенно шкодував, що не взяв із собою ціпок, обливався потом від того, що просто йшов уперед, і у певний момент виявив, що торгується з Богом, у якого загалом не дуже вірив. «Я схудну. Я кину курити. Тільки дозволь мені потрапити додому. Клянуся, я почну дбати про своє здоров’я. Тільки не дай мені упасти просто, курва, посеред вулиці».
Страйк дуже боявся, що кукса знову підведе і доведеться заново пережити приниження публічного падіння. Один раз із ним таке вже траплялося, і він добре уявляв, що з того вийде. Він — не тендітна літня пані, якій радо допоможе всякий перехожий, а здоровенний набурмосений сорокарічний чолов’яга. Такі довіри у громадськість не вселяють: люди думатимуть, що він п’яний чи небезпечний, і навіть таксисти не зглянуться на дядька, який махає їм, лежачи на тротуарі.
На щастя, зі станції метро Страйк вийшов ще ногами. Нагорі він притулився до стіни, хапаючи ротом нічне повітря, а вагу тіла переніс на здорову ліву ногу. Серцебиття потроху сповільнювалося. Страйк спостерігав за процесією щасливих гівнюків, які крокували собі повз на здорових ногах. З’явилася спокуса зайти до пабу «Тоттенгем», але то теж буде лише тимчасовий перепочинок. Ні, треба вертатися на Денмарк-стріт, і якщо вдасться видертися на останній поверх, здолавши три прольоти сходів, нагорі будуть холодопакети в морозилці та знеболювальне в аптечці, і можна буде зняти протез, усістися зручніше і вилаятися досхочу.
Щоб мати привід постояти ще дві хвилини, але не курити, Страйк дістав із кишені мобільний, глянув на екран і з подивом виявив повідомлення від Робін.
Маю добру новину. Набери, коли зможеш.
Важко сказати, чому Страйку спало на думку, що іти буде не так важко, якщо водночас розмовляти з Робін, але він натиснув її номер, тоді відштовхнувся від гостинної стіни і покульгав уздовж Чаринґ-Кросс-Роуд, притискаючи до вуха телефон.
— Привіт, — майже одразу взяла слухавку Робін.
— Що за добра новина? — спитав Страйк, намагаючись не скреготати зубами.
— Я знайшла Паперовобілу.
— Що-о? — не повірив своїм вухам Страйк, а нога на якусь мить ніби і справді стала менше боліти. — Як?
Робін почала пояснювати, Страйк змусив себе зосередитися, і коли вона закінчила, з ентузіазмом (усім, на який був здатен попри біль) сказав:
— Це збіса геніально, Еллакотт.
— Дякую, — відповіла Робін. Стараючись не сопіти надто гучно, Страйк не зважив на байдужість її тону.
— Можна послати до неї Барклея, — запропонував він. — То ж рідна глушина нашого ґлазґів’янина.
— Так, і я про це подумала, — погодилася Робін, якій невимушений тон давався так само важко, як і її партнерові. — Але... тут ще дещо сталося.