— Га? — не розчув Страйк, повз якого саме гуркотів двоповерховий автобус.
— Кажу, ще дещо сталося, — гучніше повторила Робін. — Мені щойно дзвонили, дзвінок був перенаправлений з офісу. Ця людина погрожувала мене вбити.
— Що?
Страйк відійшов подалі від гуркоту машин та гамору перехожих і завмер, заткнувши вільне вухо пальцем, щоб краще чути.
— Говорили пошепки. Здається, голос чоловічий, але стовідсоткової певності не маю. Сказав «я тебе вб’ю» і кинув трубку.
— Так, — почав Страйк; колеги з армійського світу одразу впізнали б наказовий тон, що не терпів заперечень. — Пакуй речі. Тобі треба повернутися до готелю.
— Ні, — відповіла Робін, яка крокувала туди-сюди вітальнею (адреналін шукав виходу, а цього було цілком досить). — Тут краще. Є сигналізація, подвійні двері...
— Та, дідько, «Розполовинення» знає, де ти живеш! — розлютився Страйк. Якого дідька Робін не робить, як їй сказано?
— І якщо вони зараз під будинком, — відповіла Робін, якій дуже кортіло визирнути за штори, — вийти просто до них із власної ініціативи буде найбільшою дурістю, яку я можу втнути.
— Якщо на тебе вже чекатиме таксі, — не буде, — заперечив Страйк. — Скажи, що тобі треба водій-чоловік. Попроси його піднятися нагору, бо в тебе важкий багаж, скажи, що заплатиш додатково, прихопи свій тривожний пристрій на випадок, якщо хтось на тебе кинеться.
— Хто б це не був, та людина хотіла просто налякати...
— Це чортові терористи! Всі їхні дії — це щоб лякати, курва, людей!
— Знаєш що? — відповіла Робін тонким голосом. — От тільки кричати на мене зараз не треба, чуєш?
Страйк розчув паніку в її голосі та із зусиллям, подібним до того, яке доклав, коли щойно піднімався зламаним ескалатором, стримав потребу викрикувати накази перед обличчям небезпеки.
— Вибач. Гаразд. Якщо не хочеш зібрати речі та виїхати, я приїду до тебе.
Останнє, чого хотілося Страйкові, — це дертися на третій поверх, а тоді спакувати речі, спуститися та їхати аж до Волтемстоу, але звук вибуху у приймальні офісу досі відлунював у його спогадах.
— Ти просто хочеш викликати у мене почуття провини, щоб я...
— Я нічого такого не хочу, — різко відказав Страйк, знову зрушуючи з місця і відчайдушно кульгаючи. — Я серйозно сприймаю імовірність того, що котрийсь із цих покидьків досі на волі та сподівається вколошкати ще одну нахабну жінку, поки організація не зникла к бісовій матері.
— Страйку...
— Та не... чорт! — загарчав він, бо нога, яка й так тремтіла, підігнулася. Страйк спіткнувся, але втримав рівновагу та покульгав далі.
— Що сталося?
— Нічого.
— Це нога, — здогадалася Робін, якій було добре чути його нерівне дихання.
— Все нормально, — збрехав Страйк, у якого на чолі, грудях та спині виступив холодний піт. Він намагався стримати хвилю нудоти, яка от-от мала захлеснути його.
— Страйку...
— Буду у тебе за...
— Не треба, — здалася Робін. — Я... гаразд, я повернуся до готелю.
Зараз викличу таксі.
— Точно?
Питання прозвучало агресивніше, ніж Страйк хотів, але куксу аж мотиляло щоразу, коли він наступав на протез. Дуже пощастить, якщо він дійде до дверей офісу на своїх двох.
— Точно. Я викличу таксі, попрошу допомогти з багажем... все як ти сказав.
— Гаразд, — відповів Страйк, звертаючи на Денмарк-стріт. Вулиця була порожня, тільки на іншому кінці бовванів жіночий силует. — Подзвони, коли сядеш у таксі.
— Обов’язково. До зв’язку.
Робін поклала трубку. Піддавшись нарешті пориванню лаятися щоразу, коли доводилося наступати на праву ногу, Страйк пошкандибав у бік дверей своєї квартири.
І впізнав Меделін тільки тоді, коли опинився вже зовсім близько від неї.
94
Тебе я кинула на землю під кінець
І втратила важким ударам лік,
Бо ти посмів ізняти свій вінець
І став як всі, — звичайний чоловік.
Мері Елізабет Кольридж,
«Смертельна битва»
— Ти що, п’яний? — гукнула вона, коли Страйк сперся на стіну найближчої крамниці, щоб утримати рівновагу.
— Ні, — відповів Страйк.
Меделін непевним кроком рушила до нього, і одразу стало зрозуміло, що про неї цього сказати не можна. Вона схудла, відколи вони востаннє бачилися, а срібні туфлі на високих підборах і коротка сукня кольору металік свідчили, що Меделін прийшла просто з вечірки чи, може, з чергової презентації книжки, альбому, косметичного продукту — словом, з такого місця, де люди демонструють себе, фотографуються, упевнюються у власній важливості.
— Я хочу поговорити з тобою, — нерозбірливо сказала вона. — Я, чорт забирай, дуже хочу з тобою поговорити.