— Вона хоче з нами поговорити? Фантастика, — зраділа Робін, схоплюючись на ноги і однією рукою стягуючи халат.
— Пришлю тобі всі контакти за п’ять хвилин, — пообіцяв Страйк, якому страшенно кортіло в туалет.
Робін швидко натягнула футболку і розчесалася, щоб Страйк не думав, ніби вона досі спить, тоді всілася на ліжко (більше не було де сидіти) і розкрила ноутбук. Тимчасом Страйк, на чуприну якого причісування не справляло жодного впливу, надягнув менш м’яту футболку і влаштувався за столиком на кухні.
Коли увімкнувся відеозв’язок, Страйк та Робін з подивом виявили перед собою не тільки красуню Ніколь Кристал, яка ніби зійшла з картин прерафаелітів, а ще й двох старших людей — схоже, її батьків. Вони не мали рудого волосся, але в матері були такі самі високі вилиці та обличчя у формі серця, а батько з виточеною щелепою здавався саме таким сердитим і невдоволеним, яким мав бути, на думку Страйка, чоловік, чия донька виклала в інтернет еротичне фото, яким до всього зацікавилися приватні детективи.
— Доброго ранку, — сказав Страйк. — Дякую, що погодилися поговорити з нами.
— Мені неважко, — запевнила Ніколь. Порівняно з Барклеєм її шотландський акцент був ледь помітним. Кімната за спинами родини Кристалів вирізнялася вишуканою простотою, створеною, либонь, не без допомоги дорогого дизайнера інтер’єрів. — Але я не та... паперова дівчина. З тієї гри.
Вона говорила невимушено, без тіні ніяковості чи сорому. Здавалося, ситуація, в якій Ніколь опинилася, її перш за все заінтригувала.
— Гадки не маю, як моє фото потрапило в ту гру. Чесне слово. Я навіть «Чорнильно-чорне серце» не дивлюся.
— Гаразд, — кивнув Страйк, який не бачив на веселому обличчі дівчини ознак брехні. — Але ж про мультфільм ви чули?
— Звісно! — бадьоро закивала Ніколь. — У мене подруга велика фанатка. Обожнює його.
— Ця подруга мала доступ до вашого фото?
— Ні, такого не було, — запевнила Ніколь.
— Вона могла заволодіти цим фото без вашого відома?
— Тільки якби зайшла в галерею на моєму телефоні. Але вона з Християнського союзу. Вона не з тих... коротше, вона такого просто не робить. Не посилає нікому хтивки.
Судячи з виразу обличчя батька Ніколь, він жалкував, що його донька в цьому плані інакша.
— Ви пам’ятаєте, коли зробили це фото? — спитала Робін.
— Здається... рік тому? — відповіла Ніколь.
— Ви самі комусь його відправляли? — спитала Робін.
— Так, — кивнула Ніколь. — Колишньому хлопцю. Ми зустрічалися в останньому класі школи, а тоді він поїхав вчитися до Королівської академії драматичного мистецтва, а я вступила до мистецького коледжу тут.
— То він актор? — спитав Страйк.
— Майбутній. Я йому посилала фотки, коли в нас були стосунки на відстані протягом першого семестру.
Батько Ніколь смикнув щокою.
— Як звати цього вашого колишнього хлопця? — спитав Страйк, потягнувшись за ручкою.
— Маркус, — відповіла Ніколь. — Маркус Барретт.
— Ви підтримуєте з ним контакт? — спитала Робін. — Маєте його номер?
— Так... але ж ви не тиснутимете на нього? Бо я чесно не уявляю, щоб Маркус...
— Дай їм той чортів номер, та й по всьому, — буркнув батько Ніколь.
— Тату, — озирнулася на батька Ніколь, — ну, будь ласка. Не треба так. По містеру Кристалу було видно, що він збирається поводитись саме «так».
— Маркуса могли зламати, — мовила Ніколь знову до Страйка та Робін. — З моєю подругою сталася така історія — вкрали фотографії з хмари. Щоправда, і пароль у неї був ніякий... Чесно, я не уявляю, щоб Маркус виклав мої фото в інтернет — ми ж досі дружимо! Він класний хлопець.
— З чиєї ініціативи ваші стосунки завершилися? — спитав Страйк.
— З моєї, — відповіла Ніколь, — але він дуже спокійно все сприйняв. Ми живемо у різних містах, ми молоді. Він знайшов собі іншу дівчину.
— Маркус живе сам чи з кимсь? — спитала Робін, міркуючи про те, хто, ймовірно, міг мати доступ до фотографії.
— З сестрою. Вона на чотири роки старша за нього. Це чудова людина! З якого дива вона б понесла в інтернет мої цицьки?
Ніколь засміялася. Мама тихо докорила їй:
— Нік, це не смішно.
— Ой, мамо, ну таки трошки смішно, — відповіла Ніколь, яку, здавалося, зовсім не бентежив той факт, що всі присутні бачили її напівголою. Батько й мати не усміхалися, тож вона додала, знизавши плечима: — Слухайте, я художниця. Я ставлюся до оголеності не так упереджено, як ви.
— Справа не в упередженості, — відповів батько, дивлячись не на доньку, а на екран. — Справа у тому, що коли ти надсилаєш чоловікам такі фотографії, ти даєш їм в руки засіб, щоб шантажувати тебе чи осоромити...