— Тебе ж сьогодні не мало тут бути.
Страйк звів очі, думаючи, що то Робін рано нагодилася, але побачив Дева Шаха, який з широкою усмішкою став у дверях до кабінету.
— Спіймав пташечок, — повідомив він Страйкові. — І Спритника, і його матусю.
— Серйозно? — радо відволікся від листа Страйк.
— Так. Вчора ввечері завів із нею розмову у барі «Коннахт». Вона туди прийшла з сестрою. Чи з подругою, яка ходить до того самого пластичного хірурга.
Дев дістав гаманець, видобув із нього солідну візитівку і вручив Страйкові, який побачив ім’я — Азам Масумі — та професію: «Торговець старожитностями та витворами мистецтва».
— Містер Масумі влаштовує угоди на продаж цінних речей для приватних осіб, — пояснив Дев, — і бере за це значно скромніші комісійні, ніж великі аукціонні будинки.
— Який корисний чоловік. Мабуть, ще й питань зайвих не ставить.
— Містер Масумі пишається повагою до приватності клієнта, — навіть бровою не повів Дев. — Часто клієнти не бажають, щоб їхні угоди супроводжував будь-який розголос, і містер Масумі дуже чуйно ставиться до подібних ускладнень.
— І що, цього вистачило?
— Не зовсім, — відповів Дев. — Довелося пригостити пані та її сестру кінською дозою коктейлів і здивуватись, що вона на п’ятнадцять років старша, ніж здається. Потім бар зачинився, і пані запросили мене до Спритника додому випити у затишнішому оточенні.
— А Спритник був удома?
— На щастя, ні, бо він мамину поведінку не зрозумів би.
— Пані дуже наполягали?
— Ситуація почала виходити з-під контролю. Коли я спробував вирватися, вона вирішила зацікавити мене і показала той футляр Фаберже і голову Александра Великого. Сказала, що це подарунки від майже колишнього чоловіка.
— Він буде не майже, а дуже колишнім, коли це все почує, чорт забирай. Ти зробив фото?
— Так, — кивнув Дев, дістав із кишені мобільний і показав світлини двох предметів, які разом коштували більше мільйона фунтів.
— І як же ти вирвався без шкоди для своєї честі?
— Домовився про побачення у ресторані сьогодні.
— Ти, — проголосив Страйк, спинаючись на єдину ногу і простягаючи Девові руку, — щойно став нашим працівником тижня.
— А диплом дадуть?
— Попрошу Пат надрукувати, щойно привезуть техніку.
— З ногою знов біда? — спитав Дев, глянувши на Страйкову порожню холошу.
— Скоро одужає, — відповів той, важко опускаючись у крісло.
— Є ще новини?
— Барклей саме летить із Ґлазґо — він затримався, вирішив навідатись до батьків. У Мідж вихідний, а Робін скоро приїде, і наші нові меблі теж.
— Може, я лишуся й допоможу?
— Ні-ні, ти заслужив відпочинок. Я планую накинути вантажникам сотню за збирання меблів.
Робін прийшла за десять хвилин по тому, як пішов Дев. Завершенню справи Спритника вона зраділа не менше за Страйка, а от вигляд самого Страйка її шокував. Шкіра в нього була сірувата, очі червоні, обличчя — дві доби неголене. Проте Робін утрималася від коментарів і просто простягнула флешку, яку принесла з собою.
— Коли привезуть принтер, треба буде роздрукувати все, що я знайшла на тролевий почет Аномії. А ти чим зайнятий?
— Пишу листа Аллану Йомену, але вдесяте казати про «значний прогрес», не пояснюючи, що то за прогрес, вже не годиться.
— Сподіваймося, що ввечері розколеться Ґрант.
— Дуже на це сподіваюся, — погодився Страйк, — бо інакше доведеться шукати, як обнадійливо написати, що розслідуванню настала срака.
Перші меблі доставили о третій, і наступні дві години були присвячені заповненню шафок для документів, збиранню нового столу Пат, налаштуванню комп’ютера та принтера і розгортанню нового дивана, який був оббитий червоною тканиною.
— Вирішив цього разу не брати дермантиновий? — спитала Робін. Вони разом із Пат закотили диван на місце, а Страйк дивився на це, хитаючись на милицях і сердячись, що не може допомогти.
— Мені набридло, як той дермантин пердить, щойно я сяду, — відповів Страйк.
— От буде біда щоразу, як на цей розливатимуть каву, — буркнула Пат, не випускаючи з зубів вейп, а тоді обійшла стіл і опустила своє кістляве тіло на новий комп’ютерний стілець. — Але він кращий за старий, — неохоче визнала вона.
— Якось і не шкода вже, що нас підірвали, правда? — сказав Страйк, оглядаючи приймальню. Свіжий ремонт, новенькі меблі — ще ніколи тут не було так ошатно.
— А скло коли замінять? — поцікавилася Пат, показуючи на фанеру, якою досі були затулені вхідні двері. — Мені подобається бачити силует людини за дверима. Наперед знаєш, хто то буде.