— Скляр прийде в кінці тижня, — відповів Страйк. — Піду-но я допишу того листа Йомену.
Він на милицях повернувся до кабінету. Робін тільки почала роздруковувати результати свого розслідування діяльності Учня Лепіна та його друзів, коли знову задзвонив офісний телефон.
— Детективна агенція Страйка, — сказала Пат. Послухавши кілька секунд, вона спитала:
— Що-що ви хочете? Якщо це якийсь жарт...
— Знов той самий номер? — спитав Страйк, стаючи у дверях кабінету.
Пат кивнула.
— Дайте мені слухавку, — попросив Страйк, але Пат, кислий вираз якої раптом змінився підозріливим, закрила слухавку рукою і сказала:
— Вона просить Робін.
Робін натиснула паузу на принтері і простягнула руку по слухавку, але Пат, не зводячи очей зі Страйка, прошепотіла:
— Це якась психопатка.
— Пат, — твердо мовила Робін. — Дайте мені слухавку.
Пат передала їй трубку із вкрай осудливим виглядом.
— Алло? — сказала Робін. — Робін Еллакотт слухає. У трубці почувся шепіт.
— Ти була Джессікою?
Робін зустрілася очима зі Страйком.
— Хто це?
— Була? — знову пошепки спитали у слухавці.
— З ким я розмовляю? — спитала Робін.
Тепер вона чула, як дівчина дихає в слухавку — нерівно, нажахано.
— Я вас знаю? — спитала Робін.
— Так, — прошепотіла дівчина. — Мабуть. Якщо ти була Джессікою. Робін затулила динамік долонею і тихо сказала:
— Це Зої Гай. Вона питає, чи я була Джессікою.
Страйк не був певен, чи варте зізнання ризику, але кивнув. Робін прибрала руку зі слухавки і спитала:
— Зої?
— Так, — відповів голос. — Я... я...
— Що з тобою? Щось сталося?
— Мені дуже лячно, — прошепотіла дівчина.
— Чому тобі лячно? — спитала Робін.
— Будь ласка... можеш до мене приїхати?
— Звісно, — відповіла Робін. — Ти вдома?
— Так, — сказала Зої.
— Гаразд. Будь на місці, я виїжджаю.
— Добре, — прошепотіла Зої. — Дякую. Зв’язок обірвався.
— Вона хоче мене бачити, — пояснила Робін, глянувши на годинник. — Мабуть, ти їдь до Ледвеллів на таксі, а я тим часом...
— Дідька лисого. А раптом це пастка? Раптом вона приманка, а в засідці чекає Аномія?
— Тоді ми встановимо його особу, — відповіла Робін, знову запускаючи принтер.
— За мить до того, як він переріже тобі горлянку? — поцікавився Страйк крізь шурхіт аркушів.
Пат крутила головою то до Страйка, то до Робін, ніби дивилася тенісний матч.
— Зої живе на третьому поверсі. Ліфта нема, — промовила Робін, не піднімаючи очей на Страйка.
— А як я сюди повертаюся? У вікно залітаю? — спитав Страйк, не пояснюючи, що останнього разу повз по сходах на гузниці.
— Страйку, ну я не вірю, що Зої заманює мене на смерть.
— Що ми знайдемо Вікаса Бхардваджа з перерізаною горлянкою, ти теж не думала.
— Цікаво, — крутнулася до партнера Робін, — бо ти наче теж цього не передбачив.
— Відмінність у тому, — роздратувався Страйк, — що я, чорт забирай, засвоїв цей урок. Я поїду з тобою. Якщо негайно вирушимо на Джанкшн-Роуд, встигнемо і до Ледвеллів на дев’яту.
Страйк пішов до кабінету по телефон та гаманець, а Пат повідомила низьким гарчанням, яке у неї вважалося шепотом:
— А він, до речі, правий.
— Дідька лисого він правий, — відповіла Робін, дістаючи аркуші з принтера і тягнучись по прозорий файл на полиці над плечем Пат. — Якщо він ще когось спробує вдарити чи гепнеться з тих сходів, він взагалі не ходитиме ще...
Вона замовкла, бо з кабінету повернувся досі розлючений Страйк.
— Готова?
З виразу обличчя партнера Робін зрозуміла, що він почув її останні слова.
100
Та править там тріумф сміливий шал,
Одчаю гордого ярує буйний шквал;
Безстрашний дух, піднесений бідою,
Смерть зневажа й змагається з судьбою.
Феліція Гіменс,
«Дружина Асдрубала»
Перші десять хвилин поїздки в бік Джанкшн-Роуд детективи мовчали. Страйк мовчки лютував на те, що Робін, виявляється, вважає його тягарем, а не помічником. Робін, яка чудово відчувала настрої партнера, розуміла ображену природу його мовчання і перші десять хвилин наважувалася та шукала правильні слова, щоб почати розмову.
Зрештою (вони саме стояли під світлофором) вона промовила, дивлячись перед собою:
— Ти якось сказав, що ми повинні бути щирими одне з одним, інакше всьому гаплик.
Страйк мовчав, аж поки не загорілося зелене світло і машина не зрушила з місця.
— І що?
— Ти казав, що коли я йду кудись сама, ти переживаєш за мене сильніше, ніж за підрядників-чоловіків, бо у випадку бійки мої шанси завжди будуть...