— Саме так, — відповів Страйк, — і тому...
— Можна я закінчу? — спитала Робін спокійним тоном, хоча її серце шалено калатало.
— Кажи, — холодно зронив Страйк.
— Також ти сказав, щоб я дала раду своїм панічним атакам, бо якщо я знову десь напартачу і постраждаю, це буде на твоїй совісті.
Страйк, який уже чудово зрозумів, до чого хилить Робін, стиснув щелепи. Якби Робін це бачила, то назвала б його упертюхом.
— Я ніколи не діставала тебе проханнями дбати про себе, — провадила Робін, не зводячи очей з дороги. — Жодного разу. Це твоє життя, твій організм. Але коли ти посилав мене на терапію, то казав: якщо я вб’юся, з наслідками доведеться жити не мені.
— І що? — уперто повторив Страйк.
Суміш мазохізму та садизму підбурювала його вимагати від неї відвертості. Робін, яку це починало бентежити, відповіла:
— Я знаю, що тобі дуже боляче. Ти маєш жахливий вигляд.
— Дяка. Дуже приємно це чути.
— Та Господи Боже... — застогнала Робін, ледь стримуючи гнів. — Ти б ніколи в житті не випустив іншу людину на роботу в такому стані. Як ти плануєш захищати себе чи мене, якщо...
— Ага, тобто я, дідько, тягар для агенції?
— Не перекручуй моїх слів, ти чудово знаєш, що я...
— Так, ти маєш на увазі, що я підстаркуватий каліка, якого ти залюбки залишиш сидіти в машині...
— Я жодного слова не сказала про вік...
— ...а сама радісінько побіжиш назустріч можливій...
— «Радісінько»? Ти сам чуєш, як це зверхньо звучить?
— ...можливій засідці, чорт забирай...
— Я беру це до уваги, і...
— А, ти береш це до уваги, га? Ого, який потужний захист від ножа у шию, щойно ти...
— ЧОРТ ЗАБИРАЙ, СТРАЙКУ! — загорлала Робін, ляснувши долонями по керму, і напруга, яка накопичувалася у ній, відколи в офісі вибухнула бомба, знайшла катарсичний вихід. — Я Ж НЕ ХОЧУ, ЩОБ ТИ ВБИВСЯ! Я розумію, як воно... яким, не знаю, знемужненим ти почуваєшся на цих милицях...
— Я нітрохи не...
— Ти любиш говорити про чесність, але ти ні чорта не чесний, ні зі мною, ні з собою! І ти знаєш, чого я це все кажу: бо я не хочу тебе втратити! Що, задоволений?
— Ні, не задоволений, — автоматично бовкнув Страйк, і це була водночас і правда, і неправда, бо десь у глибині душі її слова відгукнулися, і зненацька стало легше. — Я думаю, що ми маємо справу зі сраним серійним убивцею, і...
— Та я в цьому не сумніваюся! — вигукнула Робін, яку розлютила позірна відсутність реакції на нелегке зізнання. — Але я знаю Зої, а ти — ні!
— Знаєш? Ти з нею розмовляла щонайбільше двадцять хвилин...
— Іноді досить поговорити з людиною двадцять хвилин, щоб все зрозуміти! Вона дзвонила перелякана, і я думаю, це не тому, що Аномія тримає ножа біля її горла! Це тому, що Зої вирішила зрадити Аномію! Знаю, ти вважаєш мене дурепою, яка, бачте, радісінько біжить у пастки...
— Не вважаю, — буркнув Страйк. — Неправда.
У салоні «БМВ» запала мовчанка, і Страйк зміг осягнути слова Робін. «Я не хочу тебе втратити». Хіба жінка сказала б таке комусь, на кого, як Страйк боявся у найгірші свої хвилини, він перетворився?
Старому чуперадлу, прокуреному сорокарічному інвалідові, який марить своєю привабливістю та вправністю, уявляючи, що так і лишився молодим обдарованим боксером із пласким животом, на якого спокусилася перша красуня Оксфордського університету?
Робін, однак, легше не ставало; навпаки, вона почувалася вразливою та беззахисною, бо щойно зізналася в тому, що так давно тримала в собі, і тепер боялася, що у фразі «я не хочу тебе втратити» Страйк прочитає щось більше за страх, що він спробує видертися сходами до квартири Зої і геть себе скалічить. Вона боялася, що Страйк прочитає її біль від думки про Меделін, її прагнення близькості, від якого Робін відчайдушно намагалася себе відмовити.
За кілька хвилин Робін промовила тоном рівним та розсудливим:
— Агенція — це ти. Без тебе вона не існуватиме. Я ніколи не радила тобі відпочивати, кинути курити, краще харчуватися. Це завжди була не моя справа — але тепер ти зробив з цього мою справу. У мене є кишенькова сирена, а якщо у Зої в кімнаті хтось буде, ця людина знатиме, що я прийшла не сама. Ти виглядаєш досить загрозливо, навіть коли просто сидиш у машині. Будь-хто, хто тебе побачить, двічі подумає, перш ніж до мене лізти, бо знатиме, що ти чекаєш надворі. Але якщо ти спробуєш піднятися тими сходами, ти ризикуєш покалічитися, а мені доведеться хвилюватися не тільки за себе.
Страйк мовчав, переживаючи принизливу зустріч із власним лицемірством та облудними ілюзіями. Якщо дійде до поножів’я, від нього і справді буде хіба що шкода.