— О, то Гізер народила? — ввічливо поцікавилася Робін. — Вітаю!
— Так, нарешті маю сина, — кивнув Ґрант. — На третій раз пощастило!
Тобто, вирішила Робін, відчувши ще дужчу антипатію, Рейчел за його дитину вже не рахується.
— Як назвали? — поцікавилася вона.
— Ітан, — відповів Ґрант. — Це улюблене ім’я Гізер ще з часів «Місія нездійсненна».
Він прочинив двері до коридору, оздобленого у бежево-кремових тонах, і провів гостей до великої вітальні-їдальні, де сиділи Гізер та її мати. Тепер настав час відводити очі Страйкові, бо Гізер годувала новонародженого сина: обважніле персо було видно майже цілком, а голівка дитина з ріденьким темним волоссям лежала в її долоні, ніби велика картоплина. На килимі дві маленькі дівчинки в однакових рожевих піжамах у крапочку гралися з пластиковими поні та вершниками. Коли зайшов батько у супроводі двох чужих людей, обидві підняли голови і роззявили роти, побачивши підколоту холошу Страйка. Бабуся, маленька на зріст і з яскраво-каштановим волоссям, помітно схвилювалася.
— О, добрий вечір! — бадьоро привіталася Гізер. — Даруйте. Коли дитина голодна, то вже голодна!
— Я все про вас прочитала, — повідомила теща Ґранта, пропалюючи Страйка жадібними очима. — Розповіла про вас дівчаткам. Вони захотіли лишитись і побачити татового знаменитого гостя!
— Вийдемо до саду, — запропонував Ґрант, врятувавши Страйка від необхідності відповідати. Слідом за ним Страйк та Робін перейшли до великої, добре обладнаної кухні, повної сталевого начиння. Скляні двері вже були прочинені, і Робін побачила, що «сад» — це викладене плиткою патіо, де в оточенні рослин у горщиках стояли дерев’яний стіл та стільці.
— Не бажаєте випити? — запропонував Ґрант, взявши собі келих із буфета. Детективи відмовилися.
Коли всі троє сіли за стіл у саду, а Ґрант налив собі вина і трохи відпив, Робін відзначила (не дуже щиро, бо обстава здалася їй ніякою):
— У вас чарівний дім.
— Дякую, — озвався Ґрант, — але ми в ньому не затримаємося. Виїжджаємо. Рішення стало великим полегшенням. Ми повертаємося до Оману. Там чудові школи, гарна експатська спільнота. Маємо там друзів. Я можу займатися фірмою дистанційно, лишатися в Британії нема потреби. Гізер дуже хоче поїхати. Дуже переймається через Аномію і всіх тих схиблених покидьків навколо «Чорнильно-чорного серця».
«А ще з податками в Омані все значно простіше», — подумав Страйк. Ґрант знову пригубив вино, а тоді спитав:
— То що, маєте новини для мене?
— Так, — відповів Страйк. — Ми на дев’яносто відсотків впевнені, що встановили особу Аномії.
«Та ну?» — подумала Робін, глянувши на нього.
— О, це збіса чудова новина, — з жаром відповів Ґрант. — І хто ж цей...
— Не можу сказати, поки це не буде доведено, — похитав головою Страйк. — До нас можуть позватися за дифамацію. Власне, нам не вистачає одного ключового доказу, і ми хотіли б спитати, чи можете ви допомогти.
— Я? — здивувався Ґрант.
— Так, — відповів Страйк. — Я можу поставити кілька питань?
— Смаліть, — махнув рукою Ґрант, але Робін роздивилася на бульдожачому обличчі, шкіра якого у світлі призахідного сонця здавалася ніби вичиненою, ознаки сторожкості.
— По-перше, — почав Страйк, — поговорімо про дзвінок від Еді, про який ви розповідали. Коли вона сказала вам, що Блей хоче вигнати її з «Чорнильно-чорного серця».
Ґрант підняв ліву руку і змахнув з носа невидиму пилинку.
— А що? — спитав він.
— Коли саме це сталося?
— Ну... минулого року, — відповів Ґрант.
— Не пригадуєте точніше?
— Ну, мабуть... десь в червні?
— У Еді був ваш мобільний? Знову пауза.
— Так, — відповів Ґрант.
— А перед цим дзвінком ви востаннє спілкувалися... коли?
— Як це все пов’язано з Аномією?
— О, безпосередньо, — запевнив Страйк.
— Ми... до цього ми не спілкувалися тривалий час, — відповів Ґрант.
— А попередній раз — це часом не той, коли Еді не мала де жити і просила вас допомогти?
Ґрант сильніше випнув важку нижню щелепу. Та не встиг він почати відповідати, як з будинку вийшли його донечки. Обидві мали той сторожкий і водночас сором’язливий вигляд, якого набувають діти, коли їх зацікавили незнайомці, а в руках дівчата тримали своїх пластикових поні з вершниками.
— Татку, — почала більша дитина, — дивись, що нам подарувала бабуня.
Вона поставила на стіл поні з вершником. й менша сестра скоса розглядала підколоту холошу Страйка.
— Дуже гарно, — сказав Ґрант. — А тепер біжи. Татко зайнятий.
Старша дівчина боком наблизилася до Ґранта, встала навшпиньки і гучно прошепотіла батькові у вухо: