Застигле обличчя Ґранта дало Страйку зрозуміти, що той не знав про це.
— Не злочин жалкувати, що ви мало спілкувалися з рідною людиною, яку втратили, — мовила Робін. — Я чудово розумію, нащо хтось може розповідати про телефонний дзвінок, якого насправді не було. Всі ми стикалися з цим. Така людська природа.
— Ваша партнерка розуміє людей значно краще за вас, — кинув Ґрант до Страйка.
— Тобто дзвінка не було? — уточнив Страйк. — Ви це маєте на увазі?
Ґудзики сорочки у Ґранта на животі напнулися: він вдихнув, тоді видихнув.
— Ні, — зрештою зізнався він, — не було. Ваша партнерка права. Я... мені було прикро, що я не підтримував з нею зв’язку.
— Однак саме цей неіснуючий телефонний дзвінок переконав вас, що Блей хотів відібрати «Чорнильно-чорне серце» у Еді.
— Бо він справді хотів її здихатися, — прогарчав Ледвелл і, здавалося, негайно пожалкував про це.
— Звідки ви знаєте? — спитав Страйк. — Звідки це стало вам відомо?
Коли Ледвелл промовчав, Страйк провадив:
— У той вечір у «Пістолі» ви казали мені, що у Блея та Каті Апкотт «етики — як у вуличних котів». Сильні слова. Чому ви так сказали?
Ледвелл мовчав.
— Розказати, з чого ви вирішили, ніби Блей прагнув одноосібного контролю? — спитав Страйк.
Та не встиг він почати, як повернулися дівчатка у піжамах, тепер у супроводі бабусі, яка радісно всміхнулася групі за столом, ніби не помітивши напруги.
— Дівчатка хочуть сказати таткові добраніч.
Ґрант дозволив дівчаткам по черзі поцілувати його в щоку. Замість одразу піти, мати Гізер звернулася до Страйка:
— Мія хоче у вас дещо спитати. Я сказала, що ви не будете проти.
— Та питайте, — відповів Страйк, подумки проклинаючи і її, і малих.
— А боляче було, коли вам відірвало ногу? — спитала більша дитина.
— Дуже, — відповів Страйк.
— Ось бачиш, Міє, — просяяла бабуся. Робін не здивувалася б, якби далі ця жінка попросила Страйка прийти до Мії в садочок у ролі живого посібника. — Гаразд, дівчатка, скажіть добраніч нашим гостям.
— Добра-аніч, — в унісон промовили діти і разом із бабусею повернулися в будинок.
Сонце закотилося за дах, і маленьке патіо Ледвеллів поринуло в тінь, але Ґрант не знімав темних окулярів, у яких тепер відбивався рожевий жар неба. Поява тещі дала йому час подумати, і перш ніж детективи встигли щось сказати, Ґрант почав сам:
— У мене загалом склалося враження, що Блей хотів її усунути.
— Але звідки воно виникло, ви сказати не можете? — спитав Страйк.
— Вони ж розійшлися, хіба ні?
— Але ви назвали його та Катю вуличними...
— Так хіба не вони вирішили, що Еді була Аномією?
— Те, що Блей повірив в Еді-Аномію — це типова ознака параної, якої очікуєш від перманентно обкуреного хлопа у зіпсованих стосунках, — відповів Страйк, — але тільки ви стверджували, що він хотів узяти повну владу над «Чорнильно-чорним серцем». Все інше, що ми чули протягом цього розслідування, підводило до висновку, що Блей був ледь у змозі тримати косяк, куди йому самотужки створювати мультфільм та вести перемовини з кіностудіями та «Нетфліксом». Гадаю, ви маєте дуже конкретні підстави вважати, що він хотів володіти мультфільмом одноосібно, і дуже конкретні підстави називати Катю непорядною людиною. Гадаю, ви відкрили і прочитали листи, які мали покласти у труну Еді, а зробивши це, вирішили, що покладете тільки Ормондів.
Лишалось тільки здогадуватись, чи визнав би це Ґрант, бо в цю мить крізь прочинені двері на патіо вийшла Гізер із порожнім келихом у руці та широко всміхнулася всім присутнім.
— Налий і мені трохи, Ґрубе, — попросила вона, влаштовуючись у четвертому кріслі. — Я щойно вклала Ітана, а мама читає дівчатам казку.
Ґрант із напруженим обличчям налив їй вина, а Гізер весело спитала:
— Ну, і що я пропустила? Ви вже встановили особу Аномії?
— Скоро встановимо, — відповів Страйк, не даючи Гранту відкрити рота, — треба тільки побачити лист, який не потрапив до труни.
— О, то ти їм розповів, — усміхнулася до Ґранта Гізер. — Я ж казала...
— Замовкни! — загарчав Ґрант.
Гізер, мабуть, менше збентежилася б, якби він її ударив. Незручну мовчанку порушив відчайдушний собачий брех у сусідньому садку.
— Ви радили йому зізнатися, так? — спитав Страйк у Гізер. — Дуже шкода, що він вас не послухався. Приховування доказів у справі про вбивство, брехня про спілкування із жертвою...
Тепер Гізер перелякалася.
— Корморане, — втретє докорила Робін, — ніхто не приховував жодних доказів. Я особисто, — провадила вона, звертаючись до Ледвеллів, — вважаю, що ви мали повне право прочитати ті листи. Вона була вашою небогою, а будь-який із чоловіків, які ці листи написали, міг виявитися винуватцем її смерті, хіба ні?