— Але Катя Апкотт цього не писала, — сказав Страйк. — Це не її почерк. Ось це — її почерк, — додав він, показуючи на конверт, на якому тими самими акуратними квадратними літерами, якими Катя записала для нього імена причетних до мультфільму кілька місяців тому, було виведено:
«До Еді».
— Тоді... хто це написав? — спитав Ґрант, показуючи на лист коротким товстим пальцем. Тепер вони з Гізер виглядали справді нажаханими.
— Аномія, — відповів Страйк, дістаючи мобільний і клацаючи фото листа. Сховавши телефон та записник у кишеню, він потягнувся по милиці.
— Вам слід негайно подзвонити в поліцію. Спитайте Раяна Мерфі з кримінального відділу. Він має побачити цей лист. Тимчасом не діставайте його з пакета.
Він важко зіп’явся на милиці: коли довго сидів, тримати рівновагу завжди важче.
— Добраніч, — тихо сказала Ледвеллам Робін, не в змозі швидко скинути маску доброго копа. Слідом за Страйком вона пішла до будинку, лишаючи за спиною шоковану мовчанку, яку раз у раз порушувало дзявоління померанського шпіца.
105
Коли усяка таїна
Розкриється сповна;
Коли усе нічне й ганьблене
Здобуде врешті-решт імено...
Крістіна Россетті,
«Рано чи пізно: і все ж»
— Так, — сказав Страйк; вони ішли палісадником Ледвеллів крізь всі густішу темряву. — Треба поговорити з Катею. Хочу дістатися до Аномії раніше, ніж він розтрощить ще чийсь жорсткий диск.
Щойно вони знову сіли у «БМВ» і Страйк закинув милиці назад, він набрав Катю, але увімкнувся автовідповідач.
— Не бере слухавку.
— Чверть на десяту, — сказала Робін, глянувши на приладову панель. — Може, вона в цей час вже ставить телефон на безгучний?
— Тоді їдьмо до них, — сказав Страйк.
— Не думаю, що Ініґо зрадіє таким пізнім гостям, — відповіла Робін, запускаючи двигун. — Будемо там щонайменше за двадцять хвилин.
— Сподіваймося, що бідаха досі у Вітстейблі.
Коли Робін виїхала зі стоянки і помчала вздовж Баттлдін-Роуд, вона сказала:
— Катя могла не знати, що передає. Вона ж, мабуть, була певна, що у конверті лист, який надиктував їй Джош.
— Згоден, і з цього випливає, що вона випускала лист із поля зору в якийсь момент між запечатуванням конверта у шпиталі та передаванням його Ґранту Ледвеллу. Нам треба встановити його точні переміщення.
— Також там буде ДНК, якщо тільки Ледвелли його не геть затерли.
— Аномія не дурний. Я певен, що він був у рукавичках, і якщо ДНК не буде — нам лишається тільки почерк та потенційний доступ до сумочки Каті.
Обабіч вулиць, якими вони їхали, світилися вікна чиїхось домівок, і Робін уявляла, що там живуть щасливі, нормальні люди. Вона тихо промовила:
— Ми маємо справу з украй збоченим розумом, так? Захотіти покласти в її труну ТАКЕ...
— Так, — кивнув Страйк, який не відривав погляду від дороги попереду, занурений у свої думки, — це справді дуже нездорова людина.
— Яка була певна, що Еді її любить.
— Або ввела себе в оману.
— Можна тепер дізнатися, що ти мав на увазі, коли сказав, що перерізав дріт?
— Що? — перепитав Страйк, який думав про своє. — А! Я мав на увазі колючий дріт, який перерізають, щоб дістатися до позицій ворога.
— І в цьому випадку дріт — це... що?
— Ті супутні акаунти, яких Аномія наплодив у твіттері. Зверхній паскудник навіть не думав, що хтось колись зауважить таку дрібноту, тож не дуже ховався з іменами... Дай мені ще хвилину, і я тобі скажу, на що вони всі вказують, — додав Страйк, знову дістаючи мобільний. — Я точно бачив ім’я «Джон Болдвін» десь поза твіттером...
Робін розпирало від нетерпіння й тривоги, але вона слухняно замовкла і звернула на Голловей-Роуд, яка поведе їй на північний захід, до Гемпстеда і Гайґейта. Поруч із нею схилився над мобільним насуплений Страйк: то набирав слова, то думав, то знов набирав.
— Попався! — нарешті вигукнув він, а Робін аж підскочила. — Ось він, на реддіті, у «Розшуку злочинних сук», і... чорт.
— Що? — спитала Робін, серце якої все ще дико калатало.
— Він написав наведення на сестру Марка Барретта.
— Що-о?
— «Брехлива сука Дарсі Олівія Барретт облудно звинуватила свого хлопця у замаху на зґвалтування. Проживає за адресою: Гокстет, Ланкастетр-Драйв, 46...» Він дав посилання на її сторінки в соцмережах... Саме тому я не зміг її знайти. Вона, мабуть, все видалила після цього.
— Страйку, кажи вже, що там з іменами, — нагадала Робін. — На що вони вказують?
— Почнімо з того, що Марк Лепін — це убивця чотирнадцятьох жінок. Чотирнадцять — улюблене число Аномії. Юліус, котрий «Я є Евола», вказує на місце, де Аномія є чи був — на Норт-Ґров.