Він нарешті знайшов відкривачку. Зірвавши кришку з пляшки, Генрі спитав:
— Келих треба?
— Я питиму з пляшки, — відповів Страйк, і Генрі передав йому пиво.
— А ти це розслідуєш? — поцікавився Генрі, скоса глянувши на Страйка.
— Напад на цвинтарі? Ні.
— Поліція вже когось підозрює?
— Наскільки я розумію, ні, — відповів Страйк і відпив пива. — У мультфільмі ж є персонаж на ім’я Дрек, правильно?
— Є, — кивнув Генрі. — І він зіпсувався. Я дивився шоу заради нього. Він був такий кумедний... А що, вона серйозно загинула? Ледвелл?
Страйк стримав бажання відповісти: «Та ні, зовсім трошки».
— Так. Вона загинула.
— Bay, — сказав на це Генрі. Він здавався скоріше спантеличеним, аніж засмученим. Страйк згадав себе у шістнадцять років: смерть — якщо вона не торкнулася справді близької людини — здавалася чимсь далеким, абстрактним, ледве збагненним.
— Я чув, що актора, який озвучував Дрека, звільнили, — сказав Страйк.
— Так, — відповів Генрі. — Відколи вони вигнали Воллі, все спаскудилося. Розвели політкоректність.
— Яке у Воллі прізвище?
— Воллі Кард’ю, — відповів Генрі, знову трохи нашорошившись. — А що?
— Він знайшов собі іншу роботу, не знаєш?
— Так, він тепер ютубер.
— A! — озвався Страйк. — І що саме він робить?
— Тобто?
— Чим саме він займається на ютубі?
— Робить стріми ігор і все таке, — відповів Генрі тоном дорослого, який пояснює дошкільняті обов’язки прем’єр-міністра.
— Зрозуміло.
— Сьогодні буде стрім, — сказав Генрі, глянувши на годинник у плиті.
— Об одинадцятій.
Страйк подивився на власний годинник.
— Потрібна підписка, щоб дивитися?
— Ні, — відповів Генрі й аж скривився від такого невігластва.
— Добре, дякую за пиво. І за інформацію.
— Б-ласка, — буркнув Генрі й вислизнув з кухні. Страйк лишився й сперся на кухонний стіл, обличчям до холодильника. Випивши трохи пива, він дістав мобільний, зайшов на «Ютуб» і знайшов Воллі Кард’ю.
Стало зрозуміло, чому Генрі так зверхньо сприйняв його необізнаність: актор, який раніше озвучував Дрека, мав на «Ютубі» більше ста тисяч підписників. Попиваючи «Гайнекен», Страйк погортав список відео на каналі. На всіх стоп-кадрах біля назв Кард’ю мав комічний вираз обличчя: то у відчаї хапався за голову, то роззявляв рот в істеричному реготі, то горлав, тріумфально підкидаючи вгору кулак.
На вигляд Кард’ю був дуже схожий на одного молодого солдата, діяльність якого Страйк розслідував під час служби у військовій поліції, такого собі рядового Діна Шоу — така сама солом’яна чуприна, біло-рожеве обличчя, маленькі яскраво-блакитні очі. Шоу піддали трибуналу за, як він заявив, невдалий жарт, який закінчився смертю шістнадцятирічного рекрута. З досадою подумавши, що ось він і дожився до віку, коли всі схожі на когось із минулого, Страйк продовжив гортати відео Кард’ю.
З року у рік ютубер змінював зачіску. Три роки тому його біляве волосся мало довжину до плечей, а тепер стало значно коротшим. Більшість відео мали назву «Воллі влаштовує шоу Ем-Джею». Як зрозумів Страйк, Ем-Джеєм звали веселого й пухкого смаглявого молодика з борідкою, який з’являвся на деяких стоп-кадрах поруч із Воллі — такий собі «номер другий» при зірці.
Страйк догортав до відео від 2012 року під назвою «Чорнильно-чорне пердце», яке мало дев’ятсот тисяч переглядів. Він натиснув «пуск». З’явилися довговолосий Воллі й стрижений Ем-Джей; обоє сиділи за столом у великих шкіряних кріслах на тлі стіни, обклеєної плакатами відеоігор.
— Здоров, народ, — промовив Воллі з виразним акцентом лондонського робітничого класу; Меделін розмовляла дуже схоже. В руках у нього був листок з друкованою шапкою. — Хотів вам осьо показати, що мені надіслали, так би мовити, колишні друзі. Здається, це називається «вимога про припинення протизаконних дій».
— Точно, — кивнув Ем-Джей.
— Ем-Джей робить вигляд, що розуміє адвокатську, — сказав Воллі у камеру, а Ем-Джей розсміявся.
— Чувак, у мене дядько адвокат!
— Шо, правда? А в мене гінеколог, але я не пхаю пальці у незнайомих жінок.
— Справді? Гінеколог? — захихотів Ем-Джей.
— Та ні, тупло, я жартую... Коротше, мені більше не можна говорити голосом Дрека чи використовувати його репліки та...
Він опустив очі на лист і зачитав:
— «...іншу інтелектуальну власність Еді Ледвелл та Джошуа Блея, надалі
— Творців...» Коротше, отаке. Такі справи.
— Чувак, це прутня з-під коня, — сказав Ем-Джей, хитаючи головою.
— О! — сказав Воллі, ніби йому щойно спала на думку ідея. — А твій дядько часом не хоче мене безкоштовно захистити?