Генрі Ґрей,
член Королівського товариства Лондона,
«Анатомія Ґрея»
15
Хто мовив «зло», коли ці юні ноги
Кружляли в танці рокітливим залом?
Феліція Гіменс,
«Поліна»
Минув цілий місяць, відколи тіло Еді Ледвелл знайшли на Гай-ґейтському цвинтарі, але в газетах не було ні слова про успіхи розслідування. Робін регулярно читала новини і знала, що Джош Блей так само у лікарні, але його стан уже не критичний, а просто тяжкий. Крім цього, інформації майже не було.
— Може, Блей і не бачив нападника? — вголос поцікавилася Робін у Страйка на Слоун-сквері; він саме приїхав прийняти у неї вахту під будинком Спритника. їхній об’єкт проживав на третьому поверсі великого будинку над універмагом; він досі не наближався до Саут-Одлі-стріт і не намагався продати футляр чи скульптуру, що зникли з оселі його вітчима. Робін не повірила б у те, що молодик, який може дозволити собі життя у серці Белґравії, став би красти щось у вітчима, однак кілька років стеження за багатіями показали, що такі речі дуже відносні. Може, для Спритника це було як витягнути десятку з батьківського гаманця.
— Якщо Блея вирубили першим, ще й зі спини, то навряд чи він щось бачив, — погодився Страйк. — Наш друг сьогодні взагалі виходив? — спитав він, піднімаючи очі на балкон Спритника.
— Ні, — відповіла Робін, — але у нього вчора була важка ніч. Барклей каже, що вчора він повернувся аж о четвертій.
— Що там твоя квартира? — спитав Страйк, закурюючи.
— Досі не вирішила, чи воно того варте, — відповіла Робін; її першу пропозицію відхилили. — Вчора їздила дивитися житло у Тауер-Гемлетсі. Просто вибір лікаря Кріплена [1].
Від холоду Робін не відчувала ніг, тож скоро вона попрощалася зі Страйком, а він лишився стояти, притулившись до дерева, і курив; зимне повітря щипало пальці. Плануючи лишитися на Слоун-сквері як мінімум до другої години ночі (як правило, у цей час об’єкт лягав спати), Страйк перемкнувся з думок про Робін на інші особисті проблеми.
Перша стосувалася Меделін, яка вчора подзвонила й запросила його на презентацію книжки її друга, відомого романіста. Страйк міг би збрехати, що має працювати, але вирішив чесно пояснити, що не має бажання кудись іти, а надто в таке місце, де його можуть сфотографувати й опублікувати фото у газеті.
Ніхто не сварився, але з тону Меделін було зрозуміло, що вона не рада; вони почали обговорювати ситуацію, і Страйк досить чітко окреслив, як він гадав, правила їхніх стосунків. Він пояснив, що не може працювати приватним детективом і одночасно з’являтися на сторінках «Татлера» з келихом шампанського в колі лондонських літераторів.
— Але про тебе вже писали у «Татлері», — заперечила Меделін. — Твою агенцію назвали у списку «25 номерів, які ви бачите вперше і які можуть вам знадобитися».
Страйк не знав про це, але подумав, що це могло б пояснити, чому останнім часом побільшало дзвінків з проханнями встановити стеження за багатими половинами.
— Я не можу дозволити, щоб мене впізнавали, — пояснив Страйк.
— У газетах вже були твої фото.
— Я там завжди з бородою і не з власної волі.
— А чому ти не можеш прийти на презентацію і попросити тебе не фотографувати?
— Надійніше просто не ходити на заходи, де люди торгують обличчям.
— А в «Аннабелз» ти що робив?
— Працював, — відповів Страйк; раніше він не казав, що тоді збрехав Меделін.
— Що? — перепитала, відволікшись, Меделін. — Божечки, а за ким ти стежив?
— Це конфіденційна інформація. Слухай, я просто не можу ходити з тобою на заходи, де буде преса. Я так знищу свій бізнес. Вибач, але справи саме такі.
— Гаразд, — відповіла Меделін, але з її тону Страйк зрозумів, що все не зовсім гаразд.
Розмова залишила у Страйка неприємне відчуття дежавю. Стосунки з Шарлоттою були непримиримою битвою за те бачення спільного життя, яке кожний з них мав. Врешті-решт виявилося, що неможливо примирити Страйків вибір покликання з ненормованим графіком і — принаймні на початку — дуже скромним доходом та бажання Шарлотти і далі насолоджуватися соціальним середовищем, де вона народилася і де панували комфорт, слава і багатство.
За винятком шлюбу Ніка й Ельзи, його добрих друзів, Страйк ще не бачив стосунків, які не передбачали б компромісу, від якого особисто він краще б утримався. Це, мабуть, був вияв егоїзму, у якому повсякчас звинувачувала його Шарлотта. Повз Страйка гуркотіли нічні автобуси, цигарковий дим висів у холодному повітрі густою хмарою, а Страйк згадував, як у «Найтджарі» Меделін хотіла зробити селфі з ним, і вперше подумав — а чи не його слава принадила її? Це була неприємна думка. Нічого корисного вона принести не могла, тож Страйк зосередився на іншій своїй проблемі.