— Я б тіндер не заводив.
— Ти б не заводив, чи це мені не варто?
— І те, і те, — відповів Страйк. Він уже прикінчив один сендвіч і взявся за другий, а Робін ще двох шматків не відкусила. — У нашій професії не варто виставлятися в інтернеті.
— Я саме так і сказала Ванессі, — кивнула Робін. — А вона порадила користуватися вигаданим іменем, поки когось не знайду.
— Вигадане ім’я — запорука довіри у стосунках, — погодився Страйк, і Робін знову засміялася.
Страйк замовив ще коктейлі. Робін не заперечувала. Людей у барі побільшало, гучніше гули розмови, а кришталеві люстри оповив туманний серпанок. Робін відчувала нерозбірливу приязнь до всіх присутніх — від літньої пари, що тихо бесідувала за шампанським, до сиваня, який усміхався їй щоразу, як Робін оберталася. А найбільше їй подобався Корморан Страйк, який влаштував для неї таке чудове, незабутнє й недешеве святкування дня народження.
Щодо Страйка, який у ті давні часи справді не витріщався на груди Шахразади Кемпбелл, то він наразі намагався так само не дивитися на груди партнерки. Але вона здавалася йому гарною як ніколи: зарум’янена від сміху й алкоголю, рудувато-біляве волосся сяє відблисками від золотавої стелі. Зненацька вона нахилилася по щось, і нижче опалового намиста відкрилося глибоке декольте.
— Парфуми, — пояснила Робін, піднімаючи фіолетовий пакетик, який вона принесла з «Ліберті»; всередині був подарунок, який зробив їй Страйк. — Хочу спробувати.
Вона розв’язала стрічку, розгорнула пакунок і дістала квадратну білу пляшечку. Страйк дивився, як вона розпилює вміст на зап’ястки, а тоді — тут він змусив себе відвести очі — у западинку між персами.
— Мені дуже подобається, — сказала вона, піднісши зап’ясток до носа. — Дякую.
Зі свого місця Страйк вловив легкий подих цих парфумів: його нюх був трохи притуплений через багаторічне паління, проте він розрізнив троянду та відгомін мускусу, який навіював образ нагрітої сонцем шкіри.
Принесли свіжі коктейлі.
— Про мою воду вона, схоже, забула, — сказала Робін, відпиваючи від свого «мангеттена». — Це вже останній. Я останнім часом рідко ношу підбори. Не хочу копнути носом підлогу посеред «Рітцу».
— Я тобі піймаю таксі.
— Ти вже й так багато витратив.
— З грошима у нас все добре, — сказав Страйк. — Нарешті.
— Знаю... і хіба це не чудово? — спитала Робін. — У нас здоровий банківський рахунок, і роботи просто купа... Страйку, ми дуже успішні, — сказала вона, широко всміхнувшись, і Страйк відчув, що всміхається у відповідь.
— Хто б міг подумати?
— Я, — відповіла Робін.
— Коли ми познайомилися, я був практично банкротом, спав на розкладачці в офісі і мав одного-єдиного клієнта.
— І що? Мені сподобалося, що ти не здався, — відповіла на це Робін, — і я розуміла, що ти чудово знаєш свою справу.
— З чого ти це зрозуміла?
— Я бачила, як ти її робиш.
— Пам’ятаєш, як ти принесла каву й печиво? — спитав Страйк. — Мені й Джонові Бристоу у той перший ранок? Я ніяк не міг зрозуміти, де ти їх взяла. Це був ніби якийсь фокус.
Робін засміялася.
— Я позичила їх у того хлопа з нижнього поверху.
— І сказала «ми»: «Я собі гадала, що коли ми пропонуємо клієнту каву, треба її таки подати».
— Ох і пам’ять, — вимовила Робін, здивована, що він так точно й легко згадав її слова.
— Ну, ти... ти не... не звичайна людина, — сказав Страйк. Він підняв майже порожню склянку.
— За детективне агентство Страйка та Еллакотт! І щасливої тридцятки тобі.
Робін підняла свою склянку, дзенькнула нею об Страйкову і осушила до денця.
— Чорт, Страйку, ти глянь, котра година, — раптом сполошилася вона, кинувши погляд на годинник. — Я ж маю вставати о п’ятій, стежити за бойфрендом міс Джонс.
— Так, точно, — пробурчав Страйк, який залюбки посидів би ще пару годин у цьому затишному кріслі, в потоках золотого світла, у хмарці аромату троянди й мускусу з того боку столу. Він попросив рахунок.
Як Робін і передбачала, на високих підборах вона ледь-ледь перейшла через приміщення бару, а тоді дуже довго шукала гардеробний жетон у надрах сумочки.
— Потримай, будь ласка, — попросила вона Страйка, передавши йому пакетик з парфумами, поки тривали пошуки.
Коли було отримано пальто, Страйку довелося допомагати Робін одягнутися.
— Я справді дуже п’яна, — пробурмотіла Робін, забираючи назад фіолетовий пакет, і за кілька секунд підкріпила слово ділом, зачепившись підбором за край круглого килима у вимощеному мармуром фойє та поїхавши убік. Страйк підхопив її та, обійнявши за талію, вивів через бічні двері — іти з нею крізь центральні, обертові, було лячно.