— Я розумію, — погодилася Робін. — Але цікаво було б дізнатися, чи вони такої ж самої думки.
— Я вчора пошукав Монтґомері в інтернеті, — мовив Страйк, який, на відміну від Робін, у вівторок мав вихідний. — Знайшов його на лінкедині та в інстаграмі. До його роботи у Фіцровії від нашого офісу десять хвилин. Компанія займається цифровими ефектами. Живе у Лендброук-Ґрові зі своєю дівчиною. В його інстаграмі повно спільних фоток з нею та їхніми друзями-гіпстерами.
Робін скоса глянула на нього.
— Ти не думаєш, що це він, — сказала вона не так питально, як стверджувально. — Що ж, якщо ти помиляєшся, то в нього дуже терпимий шеф, який не проти, що працівник цілий день сидить у твіттері. Вчора ввечері я зазирнула до акаунту Аномії. Він сидить у твіттері день і ніч... Звісно, у мене можуть просто бути стереотипні уявлення. Важко уявити інтернетного троля, який має насичене реальне життя. А в Монтґомері, наскільки я розумію, все добре.
Від «Клубу мистецтв» було десять хвилин до будинку мільйонера на Саут-Одлі-стріт, тож Робін уявляла собі досить фешенебельний заклад, але побачена розкіш її вразила. Офіціанти у білих одностроях, мармурова підлога, екстравагантні модернові канделябри — «Рітц» просто відпочивав. Важко було уявити у цьому місці Еді у поношеному одязі й чорнильних плямах; насправді тутешня публіка складалася в основному з чоловіків середнього віку у дорогих костюмах. Виявилося, що Робін одягнулася майже так само, як симпатична молода жінка, яка привітала їх біля дверей і провела до приватної зали, повідомивши, що інші гості вже зібралися.
Приватна зала була невеликою і навіювала думки про опіумний притон: темно-червоні стіни, різьблені дерев’яні ширми у псевдокитайському стилі, приглушене світло. Четверо людей, що чекали на Страйка і Робін, ще не сіли за стіл. Коли детективи увійшли, всі розвернулися до них та замовкли.
— Ага! — вигукнув усміхнений рожевощокий чоловік в окулярах, що стояв найближче до дверей. Він здавався занадто молодим для свого нечесаного сивого волосся, а його дещо мішкуватий костюм виглядав скоріше зручним, ніж стильним. — Містер Страйк та міс Еллакотт, я правий? Як ся маєте? Я Аллан Йомен.
Він по черзі потиснув обом руки, а тоді представив детективів сорокарічному на вигляд денді у краватці того самого кольору, що й сріблясті занавіски у спальні Меделін. Його темне волосся було настільки ж акуратним, наскільки скуйовдженою була зачіска Йомена, а ідеального крою костюм видавався у першу чергу стильним.
— Це Річард Елґар, виконавчий директор «Маверик Філмз» у Великій Британії.
— Вітаю, — мовив Елґар; легкий акцент видав у ньому американця. Коли він потискав руки, на манжетах блиснули сталеві запонки з оніксами. — Радий зустрічі. Кілька років тому ваша агенція допомогла моїй подрузі в особистій справі.
І він назвав ім’я клієнтки, яка розлучилася зі зрадливим мільйонером.
— А це Грант Ледвелл, — провадив Йомен, вказуючи на чоловіка з навислим чолом і висунутою щелепою, вельми схожого на бульдога. Густа чуприна Ґранта була підстрижена дуже коротко, він носив двобортний синій піджак і сорочку з дуже тісним комірцем. — Дядько Еді, як ви знаєте.
Втім, войовничим виглядом Грант завдячував не лише потужній щелепі та кошлатим бровам.
— Співчуваю вашій утраті, — сказав Страйк під час рукостискання, а Грант у відповідь щось прогарчав.
— І його дружина Гізер, — закінчив Йомен.
Гізер була вагітна і мінімум на десять років молодша за чоловіка. Важко було назвати її красунею, але молочно-біла шкіра та довге, лискуче каштанове волосся Гізер сяяли якоюсь плодючою силою. Тісна фіолетова сукня з глибоким викотом мінімум наполовину відкривала набряклі груди. Робін відзначила те, як уперто Страйк дивився в обличчя Гізер, коли потискав їй руку.
— Я про вас читала! — усміхнулася Страйкові Гізер.
— Неймовірно.
— Пропоную сідати, — сказав Аллан Йомен.
Всі шестеро зайняли свої місця за круглим столом, і Робін стало цікаво, чи комусь іще це нагадало початок спіритичного сеансу; на стіл падало світло, а кутки кімнати губилися у тінях. Коли Гізер підсунула стільця, світло упало на її груди, перетворивши кожне персо на місяць у повні; офіціант, який саме приніс меню, аж укляк, зачудовано дивлячись на них.
Елґар провадив світську балачку про «Клуб мистецтв», членом якого був, поки за офіціантом не зачинилися двері, і зібрання не лишилося на самоті.
— Отже, — почав Йомен, звертаючись до Страйка та Робін, — дуже добре, що ви погодилися на зустріч.