– Це… це брехня! – схопився Вольний. – Він так сп’яну вигадав.
– Нічого, нічого, – добряче посміхався товариш Хамлов. – Диригував, то й диригував, що ж тут таке?
– П-правильно! Ди-ди-диркгував! – гахнув п’ятірнею об стіл уже цілком п’яний товариш Вкравчук.
– Давай, давай ту великодню, як її?
– «Христос воскрес», – підказав Вольний.
– О, так. Ти заспівуй, а ми підтягнемо. Ну, починай!
– «Христос воскрес»! – затягнув товариш Вольний.
Товариш Хамлов сам не співав. Він тільки схопив ножа і почав диригувати, а п’яний хор співав на все горло...
... Буржуазні націоналісти, що їх тут чимало мешкало в сусідстві, виходили із своїх домів і прислухалися до співу, що лунав з будинку «Окупантського Життя».
– Що вона за чудасія? – питали один одного.
– Не чуєш? Комуністи Великдень святкують.
– Комуністи?
– Що ж, буває, що й муха чхає.
– А комуністам хіба можна?
– Кому можна, а кому й ні. Діалектика!
... Увійшовши в пекельний кабінет, Дідько виструнчився:
– Ваше Диявольство, дозвольте зголосити...
Але Люципер вийшов йому навстріч й погладив його ласкаво хвостом по морді:
– Не зголошуй. Знаю. Все знаю. Молодець! Ти таку штуку встругнув, так штуку, що... ну й чортів же ти син. Комуніста спокусив Великдень відсвяткувати. Хитро, збіса хитро. Тепер його там прикрутять у комісії партійного контролю. Прикру-у-тять! Буде він пам’ятати цей Великдень, до кінця життя пам’ятатиме. А ти, справді, чортяка. Хвалю! Іди випий кварту смоли, відпочивай тепер. Заслужив!
«Нові дні» № 4, 1966. Торонто