Перед нами завдання, яке треба виконати негайно. Ми знаємо, що затримка рівнозначна поразці. Найважливіший переломний момент у нашому житті волає до нас трубним гласом: негайно й енергійно діяти! Ми в запалі, ми горимо завзяттям до роботи, наші душі палають передчуттям величності її результатів. Роботу треба зробити вже сьогодні, тільки сьогодні — та чомусь ми відкладаємо її на завтра. Чому? Відповіді нема — є лише відчуття супротивного, — називаємо його таким словом, не розуміючи, що за ним стоїть. Настає завтра, і ми ще більше нетерпеливимось виконати наш обов’язок; та одночасно з нетерпінням настає якась безіменна, якась справді страшна — бо бездонна — охота зволікати. І вона щохвилі набирає сили. Ось наближується крайній термін. Нас роздирає внутрішній конфлікт — визначеного з невизначеним, матерії з тінню. Але якщо двобій зайшов аж так далеко, перемагає тінь, — змагаємось ми намарне. Б’є годинник — похоронний подзвін по нашому добробуту. І в той же час ― піяння когута для мари, що так довго тримала нас у своїй владі. Вона злітає, зникає — ми вільні. Вертається енергія. Тепер ми готові працювати. Ба, вже запізно!
Ми стоїмо над прірвою. Зазираємо в безодню ― чуємо, як підкочується нудота і паморочиться голова. Щонайперший наш імпульс ― сахнутися від небезпеки. Та з незрозумілих причин ми не сахаємось. Поступово нудота, запаморочення й жах зливаються у хмарку безіменного почуття. Хмарка ще непомітнішим чином починає набирати певних обрисів ― як отой димок з пляшки в «Тисячі й одній ночі», що стає джином. Тільки що з нашої хмарки над прірвою виростає реально відчутний образ, страшніший за будь-якого казкового джина чи демона, ― і все ж це лише думка, хай і страшна: люта сила її солодкого жаху пробирає нас до самого мозку кісток. Це всього лиш передчуття стрімкого падіння з такої висоти. І оце падіння ― це рвійне самознищення ― саме тому, що воно пов’язане з образами смерті й страждань найпотворнішими, найвідразливішими з усіх, які лиш можна уявити, ― саме тому робиться воно страшенно бажаним. І саме тому, що глузд уперто не пускає нас до прірви, ми так рвемося в неї. В природі немає пристрасті такої демонічно нетерпеливої, як у того, хто, здригаючись на краю безодні, думає про стрибок. Досить лише на мить піддатись думці ― і це кінець; бо думка каже нам одне ― стриматися, але саме тому, повторюю, зробити це ми не можемо. Якщо не відведе нас чиясь дружня рука, чи якщо нам не вдасться відсахнутися від прірви, враз упавши навзнак, ми стрибаємо туди і гинемо.
Та як би, власне, не тлумачити ці й аналогічні вчинки, висновок напрошується один: усіх їх породжує дуx Супротивного. І робимо ми їх тому, що відчуваємо: так чинити не слід. І нема цьому жодного принципового пояснення; а сам спротив можна було б вважати прямим підшіптуванням Арxілукавого, коли б не те, що часом воно обертається благом.
Усю цю тираду я виголосив лиш для того, щоб дати вам бодай якусь відповідь ― щоб пояснити, чому я тут, ― щоб ви мали бодай якесь уявлення, чому я в цих кайданах, у камері смертників. Не будь я таким багатослівним, ви б або не зрозуміли мене, або разом з усією тією голотою вважали б мене божевільним. А так вам відкривається, що я ― просто одна з нелічених жертв Чортика Протиріччя.
Жоден вчинок не був так ретельно продуманий, як оцей. Тижнями, місяцями зважував я різні способи вбивства. Я відкинув тисячі варіантів, які б могли мене ненароком викрити. І от нарешті в якихось французьких мемуарах я вичитав про одну фатальну хворобу, на яку заслабувала мадам Пільо через випадково отруєну свічку.
Ця ідея блискавично вразила мою уяву. Я знав про звичку моєї жертви читати у ліжку, знав, що кімната його вузька і погано провітрювалася. Та навіщо докучати вам зайвими дрібницями? Навіщо описувати, як без жодних труднощів я підсунув у свічник свічку власного виробництва. Наступного ранку його знайшли у ліжку мертвим, а судовий слідчий констатував: «Смерть волею Господа».