Пораду пані Хани Кирило взяв до уваги, але відклав на майбутнє. А зараз саме час було йти на власне пограбування.
Поки він говорив з домогосподаркою, Сашко повинен був вже зорієнтуватися на місцевості і тепер із нетерпінням чекає на свою жертву, як і було домовлено, на вокзалі.
Холмогоров знов поліз у шафу, критичним оком накинув на стрункі ряди одежі, покликав на допомогу пам'ять, і нарешті вдягнувся в білу сорочку, чорні штани та темно-синій піджак. На шию, повагавшись, замість краватки пов'язав синю хустку.
– Вільний художник, – скептично прокоментував він своє відображення у дзеркалі. У кишеню штанів засунув револьвер, взяв до рук портфеля і швидко збіг сходами.
– Ви у кондитерську Семадені? – гукнула йому пані Хані.
– Ще не знаю, – як завжди чесно відповів Кирило.
Врешті решт, після вокзалу він дійсно міг забігти і до Семадені.
Вже знайомою дорогою через Бібіківський бульвар, Кирило швидко достався до цілі, зайшов всередину великого приміщення вокзалу і зупинився, вагаючись, що ж робити далі.
Сашка він помітив трохи згодом. Квола постать, що притулилась до стіни біля прилавку з газетами, низько насунула кепку на лоба та лузгала насіння. Мазурик якийсь, а не його рішучий і підтягнутий товариш – у минулому військовий лікар.
«А ти ще й артист!», – Кирило неспішно підійшов по газету.
– Цигарки не знайдеться, – хрипким голосом спитали його над вухом.
– Не палю, – відрізав Кирило, обертаючись.
Сашко стояв просто перед ним, ліниво хитаючись з п'ятки на носок і тримаючи руки в кишенях. Обличчя його було розслабленим і якимось дурнуватим.
Декілька секунд хлопці пильно дивилися один одному в очі. За спиною Сашка в десятку кроків Кирило помітив двох мутних типів, що, здавалося б, зовсім не звертали уваги на сцену біля газет, але насправді – уважно стежили за нею.
– Вибачте, паничу, – неохоче процідив Сашко, відступаючи на крок.
– Прошу, – Кирило знову повернувся до нього спиною, уважно вивчаючи пресу.
«Давай же! Дій!»
Злодій, чесно кажучи, з Сашка був так собі. Кирило вперто робив вигляд, що нічого не відчуває, хоча тільки мертвий не відчув би, коли б йому так лізли в задню кишеню штанів, куди Кирило заздалегідь поклав гаманець.
– Припини лапати мене за дупу! – нарешті не витримав він, намагаючись говорити пошепки.
– Навіщо ж ти так глибоко його туди запхав?! – просопів Сашко.
– Бо інакше він вивалювався!
– А навіщо ж такі тісні штани натягнув, дурко?!
– Які були, такі і натягнув! Давай скоріше вже!
– Та я ж намагаюся!
Раптом майже над вухом пролунав басовитий рев:
– Що це ти робиш, паскуднику?!
Сашко відсахнувся від Кирила, але було запізно – його за руку міцно тримав городовий.
– А ви що, паничу, рота роззявили та газетки роздивляєтеся? – гримнув він на Холмогорова. – Чи не відчуваєте, що вас грабують просто серед білого дня?
Кирило з сумом подивився у бік типів, що миттєво випарувалися, і роздратовано огризнувся:
– Не твоя справа, копе!
Сашко закотив очі, городовий вирячився на нахабного панича.
– Як ти назвав мене, синку?
Незважаючи на лютий погляд Вартового, Кирила понесло далі:
– Я назвав тебе копом, тобто фараоном. Не знаєш таких слів? То може підеш повчишся, перш ніж повчати інших?
– І-ді-от! – тихо, майже по складах, вимовив Сашко.
– Що ж, паничу, ти добазікався, – перервав слововиверження детектива городовий. – У відділок. Обидва. Там розберемося, – і вільною рукою вхопив Холмогорова за лікоть.
Прикре фіаско
При виході з приміщення вокзалу Холмогоров роздратовано вирвав лікоть з рук поліцейського і тоскно подивився на Сашка. Той лише плечима знизав.
– Може залагодимо миром? – нерішуче спитав Кирило.
Фараон лише обурено фиркнув. Так вони й дійшли до поліцейського відділка, де Кирило дістав з кишені візитку Лесицького і зажадав вести його прямісінько до інспектора.
– То ви, паничу, бачу, дуже поважна особа, – іронічно помітив городовий, але Лесицького все ж таки викликав.
– Бачу, справи просуваються, – сказав Лесицький, тільки но зайшов і побачив киплячого від обурення Кирила, сумного Сашка та розлюченого городового. – Ви можете йти, – кивнув він службовцю. – Тут я сам розберуся.
Як тільки за городовим зачинилися двері, Кирило перейшов у наступ:
– Ваші люди заважають мені працювати, Лесицький!
– А що ви такого утнули? – посміхнувся той.
– Ти ба, людина з тобою менше доби знайома, а вже знає, що від тебе можна чекати чого завгодно! – не витримав Сашко.