– Доброго дня, Вартовий, – чемно привітався Лесицький. – Не впізнав вас у цьому вбранні.
– От тобі! – фиркнув Кирило. – Лесицький, взагалі то ваш співробітник зірвав нам не аби що, а проникнення в банду.
– Он як?! А то було проникнення?
– Продумана операція, – зітхнув Кирило. – Ми були за крок до мети, як тут... – і він драматично замовк на півслові.
– Не мели дурниць! – обурився Сашко. – Визнай вже, що то була маячня!
– Ваш товариш має рацію, – кивнув Лесицький. – Не знаю, як і куди ви там збиралися проникати, але вокзальні злодюжки вкрай неохоче приймають чужих.
– Ну, якби цей недумок... вибачте, мій помічник Вартовий, таки спромігся витягти гаманець з кишені моїх штанів, думаю, справа пішла б краще, – не вгамовувався Кирило.
– Ваш товариш має навички кишенькового злодія?
– Ні, але...
– То ж, якщо це побачив городовий, чому ви думаєте, що мазурики не бачили, що він діяв вкрай незграбно?
– Та напевно бачили, – сумно підтвердив Сашко.
– То ж шукайте інші шляхи для розслідування, – підбив підсумок Лесицький. – Як це роблю я.
– А що ви, до речі, робите? – спитав Кирило. – У вас є ім'я підозрюваного, чи може, ви знаєте, кому він передав Орден Святого Станіслава?
– Ні, – вимушений був визнати Лесицький. – Ми топчемося на одному місці.
– То запишіть, – дещо зверхньо кинув Холмогоров: – Володимир Уласик. Це його бачив на пероні з валізою свідок, якого, до речі, ви теж допитували. Але вам він нічого не сказав.
– Справді? Чому?
– Ви мене питаєте?! Оголосіть у розшук цього Уласика, якщо ще не пізно. І скажіть, де в місті можна купити крадені речі?
– Та про що ви кажете, пан Холмогоров! – обурився Лесицький. – Ми слідкуємо і ведемо невпинну роботу...
– Облиште! – на цей раз вже Сашко перервав поліцейського інспектора. Свою кепку він давно зняв і поклав на стіл, і вже був більш-менш схожий на себе. – Давайте без цього лицемірства. Ви знаєте. Де?!
– На злодійському ринку, – зітхнув той. – Ми намагаємось перехоплювати продавців краденого на підступах до ринку, але якщо хтось вже потрапив всередину, тих ми не чіпаємо.
– Цікава схема! – здивувався Сашко.
– Корупційна! – вставив Кирило.
– Та що ви таке кажете?!
– Що за ринок? – наполегливо перепитав Вартовий.
– Сінний, – відповів за обуреного інспектора Кирило. – Не хвилюйся, я вже роздобув інформацію. Але сумніваюся, що таку коштовну річ, як Орден Станіслава, будуть продавати там. Що ж, – він підвівся, демонструючи, що розмову закінчено. – До побачення, пан Лесицький. Побачимося завтра. Можливо, в мене вже будуть добрі новини.
– Тільки не намагайтеся більше влаштовувати ніякі проникнення, а тим більше, продумані операції, – порадив Лесицький, коли друзі були вже на порозі.
Кирило спалахнув і відкрив було рота, щоб дати достойну відсіч, але Сашко міцно двинув його ліктем по ребрах і поки Холмогоров ловив ротом повітря, відповів:
– Не хвилюйтеся, інспектор. Я за ним простежу.
Кондитерська Семадені
– Уф! Я на сьогодні вже набігався, – Сашко впав у крісло і простяг ноги до каміну. Ані вогню, ані навіть дров там не було, але символічність цього жесту мабуть заспокоювала бідолашного помічника занадто прудкого детектива.
– Ми нікуди не просуваємося, – Кирило вмостився на підлокітнику іншого крісла і нервово постукав по ньому довгими пальцями. – Це не діло...
– Пропонуєш знову кудись бігти? – Сашко втомився і не приховував цього. – Може досить на сьогодні? Посидь, подумай...
– Є ще одне місце, куди б я хотів навідатися сьогодні.
– Що ще, дотепнику?
– Не сердься, – примирливо сказав Кирило. – Поки ти відпочивав на вокзалі...
– Я – що, вибач на вокзалі?!
– Ну добре, поки ти невдало зображав крадія на вокзалі.
– Нагадати, чия то була ідея?
– Гаразд, я помилився, – скривився Кирило. – Я вважав, що витягти гаманець з моїх штанів, то посильна для тебе справа.
– Не наривайся, пацан, – почав сердитися Сашко. – Визнай вже, що то була дурна ідея.
– Ні, то був незграбний виконавець.
– Гаразд, – Сашко піднявся з крісла і попрямував в спальню. – Далі без мене! – пролунало звідти. – Я йду спати.
– Ну й біс з тобою, – пробурмотів Кирило. – Те ж мені, доктор Ватсон! От, той, справжній...
Але, оскільки нікому було слухати, що зробив би справжній канонічний помічник великого детектива, то Кирило замовк, подумав кілька секунд, тихо встав, перевірив зброю і гроші в кишенях і попрямував на вулицю.
Те місце, що він хотів відвідати сьогодні, була кондитерська Семадені, про яку раніше сказала йому пані Хана. З її туманних натяків Кирило зрозумів, що є невеликий шанс зустріти там крадену річ. І чим більш вона коштовна, тим шанс той більше. Але він й гадки не мав, як це зробити. Ну не заявлятися ж туди з об'явою «куплю орден Святого Станіслава»! Хоча...