– Цікава партія, – сказав товстун, обходячи стіл і обираючи позицію для удару. – До речі, як вас звуть, паничу?
– Чому ви впевнені, що це – доречно? – спитав Кирило, обходячи стіл з протилежного боку.
– Ви з усіма такий колючий? – хмикнув товстун. – Звалились нізвідки в нашу невеличку теплу компанію гравців, вийняли гроші з наших кишень...
– Виграв, – поправив Кирило. – Що в імені моєму вам?
– Ви ще й поет? – здивувався товстун.
«Піжон», – подумав Холмогоров, чомусь знову голосом Сашка.
– Бийте вже! – різко скомандував він.
Товстун здригнувся, мимоволі виконуючи розпорядження, і... промазав.
– Думаю, я програв, – сумно сказав він.
– Ще ні, – Кирило швидко підняв кий і, майже не дивлячись, наніс удар. – А от тепер – так! Кирило Холмогоров, до ваших послуг!
Глядачі приголомшено видихнули, по кав'ярні пройшло захоплено шепотіння. Товстун розчаровано крякнув і поліз у кишеню жилета.
– Ось ваш виграш, пане Холмогоров. Тримайте! – не втримавшись, він жбурнув щось на середину більярдного столу.
Кирило швидко перегнувся через стіл і вхопив свій приз. Це був Орден Святого Станіслава.
Опівнічний візит
Занадто легко йому дістався той виграш. Занадто!
Кирило йшов додому, пильно поглядаючи на всі боки та розмірковуючи над дивною партією у більярд.
Щось муляло йому у цій пригоді у кондитерській Семадені і не давало спокію. Щось... що проходило краєм його розуму. Він бачив, але не спостерігав. І це дратувало детектива.
Швидко збігши по сходах у квартиру, він сів у крісло, дістав орден Святого Станіслава і заходився крутити його в руках, пильно роздивляючись. У квартирі було тихо, напевно Сашко вже давно й міцно спав. Кирило сіпнувся було його розбудити, але передумав, згадавши їх сварку. Він ще почувався ображеним на друга.
Отже, справу було розкрито. Ну, майже. Викрадений орден помічника міністра внутрішніх справ він завтра вранці поверне Лесицькому, і можна вирушати додому. Холмогоров зітхнув. Після всіх пригод він сам вже не був впевнений, де саме його дім, і чи хоче він туди повертатися. Але ж Сашко, напевне, хотів. Тому він не буде егоїстом, і цього разу примусить Посередника виконати свою частину угоди.
Чомусь в тому, що він здатний примусити Посередника до будь-яких дій, Кирило не сумнівався.
В двері обережно постукали.
– Відчинено! – гукнув він.
На порозі з'явилася пані Хана.
– До вас гість, хлопче, – сказала вона, незадоволено підібгавши губи.
– Так пізно? – здивувався Холмогоров.
– Отож бо! – домогосподарка багатозначно підняла палець. – Він мені не подобається, – пошепки додала вона, відступаючи в сторону. На порозі стояв той самий товстун, в якого детектив виграв орден Святого Станіслава.
– Ви дозволите, пане Холмогоров? – м'яко спитав він. Кирило мовчки мотнув головою, запрошуючи незваного гостя до кімнати.
Товстун зайшов, кинув швидкий погляд на вітальню і зручно вмостився в кріслі навпроти детектива.
– Мене звуть Артемій Михайлович Городецький, і я прийшов... поговорити.
– Дуже мило з вашого боку, але мені здавалося, що ми про все вже поговорили протягом партії в більярд, – Кирило уважно дивився на співрозмовника. – Ви що, стежили за мною?
– Ну що ви! – сплеснув долонями Артемій Михайлович. – Як би я міг, ви б помітили. Ви ж поліцейський, юначе, я правий?
– Ні, – коротко відповів Кирило.
– Брешете! – розсміявся товстун. Холмогоров різко підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що після таких слів їх розмову закінчено. – Не поспішайте, юначе. До речі, де ваш приятель?
– Який приятель? – зло перепитав Кирило. – Що ви верзете?
– Я просто подумав, якщо вас цікавить життя та здоров'я вашого сусіда по квартирі... – розвів руками Городецький. – Ви вважали, що він вдома, чи не так, юначе?
Кирило повільно опустився у крісло.
– Пані Хано! – гукнув він.
– Ви вже закінчили? – домогосподарка виникла на порозі миттєво. – Проводити пана до дверей? – В її голосі бриніла погано захована надія, що неприємний гість вже йде з її оселі.
– Де пан Вартовий? – спитав Кирило.
– Саш... О! Вибачте, ваш сусід по квартирі вийшов прогулятися перед сном, але ще не повертався.
У Кирила запаморочилося у голові.
– Що ви з ним зробили?! – він не впізнав власного голосу.
– Нічого. – Гість зробив багатозначну паузу. – Поки що. І не зробимо, якщо ви будете поводитися розсудливо.