Сашко стояв поряд з Городецьким, стиснутий з обох боків двома бугаями з кислими пиками. Напевне, бугаям не подобався їхній в'язень, що за минулу ніч встиг дістати всіх аж до печінок.
– Ну що, Вартовий, – кинув Сашку Артемій Михайлович, – де ваш приятель Холмогоров? Мабуть, не дуже він цінує твоє життя, лікарю. У нас була угода. Він виказує мені всіх своїх спільників серед моїх людей в обмін на... тебе, – товстун замовк, витираючи хустиною лисину. Сашко відвернувся.
– Він мені не приятель, – неприязно сказав він, і зовсім нелогічно додав: – Облиш пацана у спокої, товстун. То я все вигадав.
– Все – то що? – іронічно перепитав Городецький. – Думаєш, ваша комедія на вокзалі не привернула моєї уваги? І навіщо ви поперлися лякати кочегара Тимофіїва?
– Не знаю, – буркнув Сашко.
– Ото ж бо й воно! – підняв палець Артемій Михайлович. – Ти – лише пішак в його грі. А ось Холмогоров – хлопчина розумний, і все мені... – договорити він не встиг.
– Гей, ідіоти! – полинув над натовпом гучний голос. Всі мимоволі здійняли голови.
На майданчику біля Андріївської церкви, що нависав над Узвозом, широко розставивши ноги і запхавши руки в кишені, стояв Кирило. Весняний вітер куйовдив його темні кучері і розвівав фалди довгого чорного пальто.
«Піжон! – із задоволенням подумав Сашко. – Де ти тільки взяв цей прикид?»
Дочекавшись, коли на його довжелезну фігуру звернули увагу геть усі на площі, він продовжив свою відверто хамську промову:
– І чого ви приперлися, дуроломи? На зірвану башту закортіло подивитися? Ви що, городяни, не знаєте, що у Андріївської Церкви немає дзвіниці. Не-ма-є! Це був жарт! Першоквітневий жарт!
Натовп незадоволено загудів. Сашко швидко накинув оком на своїх сторожів і на Городецького, який з відкритим ротом дивився на зухвалого нахабу. Та що там Городецький, зараз вся площа роззявила роти.
Окрім, звичайно, Лесицького, та поліцейських, зібраних за одну ніч майже зі всього міста, що як раз непомітно взяли в облогу площу.
– Гей, мазурики! – продовжував горлати Кирило. – Бігти нікуди, ви оточені. Це спец.операція СБУ... тобто, поліції міста, я хотів сказати... Всім залишатися на своїх місцях! Городецький, відпусти мого друга, бо будеш мати справу... Упс!
Сашко був не з тих, хто гає час. Поки Артемій Михайлович та його посіпаки, роззявивши рота, слухали детектива, що відверто знущався над ними, він кількома влучними ударами вивів з ладу своїх сторожів і на останній фразі Кирила зарядив ліктем під дих Городецького. Той зойкнув і осів на землю.
– Маєш, коротше, справу з ним самим! – швидко виправився Холмогоров.
– Лякати мене воно зібралося, – пробурмотів Сашко. – Мене, військового лікаря!
– В'яжіть всіх, у відділку розберетеся, – скомандував Кирило з висоти. – Не спіть, Лесицький, дійте!
Поліцейські хутко взялися до справи. Облава вступила в завершальну стадію.
Сяючий Кирило стрімко злетів вниз, на вулицю, до друга.
– Ти живий! – він стрімко обійняв Сашка.
– Куди ж я від тебе подінуся, пацан, – усміхнувся той.– Ти був справді – неперевершений!
– Дякую, – потупився детектив. – Не думав, що почую таке від тебе.
А дещо осторонь цю зворушливу сцену спостерігав високий пан з сивими вусами, у довгому пальто і циліндрі, щільно насунутому на сиві брови. І поблажливо посміхався.
Орден Святого Станіслава
– Я не розумію, чим ви незадоволені, Лесицький! – Кирило роздратовано міряв довгими кроками кабінет слідчого. – Я спіймав вам банду. Звертаю вашу увагу, всю банду. Ну, майже – всю!
Сашко хмикнув. Він сидів на стільці навпроти Лесицького і з цікавістю спостерігав за сердитим Холмогоровим і похнюпленим Лесицьким. На його думку, поліція у всі часи і у всіх місцях була однакова, і його друг дарма розпинається зараз перед сищиком.
– Так, – пробурмотів Лесицький, втупившись в папери, – мазуриків ми сьогодні затримали багато, не заперечую. І вигребли з їхніх кишень чимало краму, що вони сьогодні поцупили у городян.
– То чого ж вам ще, Лесицький?! – закотив очі Кирило. – Ви ж тепер герой газетної хроніки щонайменше на тиждень вперед!
– Герой... – зітхнув той. – Та цей ваш жарт із дзвіницею... Між іншим, як вам це вдалося? З вечора на ранок дати замітку у ранковий наклад «Відомостей»?
– Маю деякі корисні знайомства, – недбало кинув Кирило, на мить зупиняючи свій біг по кабінету.
Сашко знову усміхнувся про себе. Гонору пацану не займати!