– А ви знаєте, Холмогоров, що сам губернатор! – Лесицький багатозначно підняв палець, – поспішав на місце катастрофи? Страшно подумати, що було б... – сищик не закінчив, але й так було ясно, що було б явно непереливки.
– Катастрофи?! – щиро здивувався Кирило.– У вас що і губернатор – ідіот? Та як ви тут живете, бідолашні?
– Не смійте так говорити про високих осіб у моїй присутності! – грюкнув кулаком по столу Лесицький. – А то я вас, кінець кінцем, все ж таки заарештую!
– Диви, як ви заговорили! – обурився Сашко, поки Кирило хапав ротом повітря, підбираючи образливі епітети невдячному поліцейському. – Та якби не ми... Не він, – Вартовий вказав на друга, – ви б досі копирсалися з цією справою. І мабуть, лишилися б посади, нездара!
– Так, ви праві, – принизив тон Лесицький. – Вибачте мені. Але ж... – він знову зітхнув.
– Та що ще, кажіть! – нетерпляче кинув Кирило, падаючи на стілець поряд із Сашком і витягуючи довгі ноги у хіпстерських лакових штиблетах майже на середину кімнати.
– Той клятий Орден Станіслава! – вигнукнув Лесицький. – Ви ж так і не знайшли його, Холмогоров! А між тим Платон Кулаковський шкуру з мене спустить за ту брязкітку... Вибачте, за той державний орден.
– О! – сказав Кирило. – Я і забув... – Він на мить замислився, потім махнув рукою. – Але ж Городецький у вас в руках, і він головний у тих мазуриків. І я виграв у нього той орден вчора ввечері... Майже. Чесно кажучи, він підсунув мені підробку.
– Артемій Михайлович – поважна людина в місті, – кисло сказав Лесицький. – Боюся, його ми будемо вимушені відпустити з вибаченнями. Проти нього у нас немає нічого, окрім ваших слів, а цього, вибачте ще раз, недостатньо.
– Тобто, орден тю-тю, і саме це вас засмучує, – Кирило почухав у потилиці. – Розумію, не про те ви домовлялися з Посередником. Ну вибачте, що не виправдав ваших сподівань!
– При чому тут Посередник?! Ви такий образливий, детективе!
– Чим ще я вам не подобаюся?!
– Стоп! – гарикнув Сашко і, поки ці двоє не отямилися, поліз у кишеню: – О це ви маєте на увазі?
На довгу хвилину в кімнаті запанувала тиша.
– Де ти це взяв?! – нарешті оговтався Кирило.
– Де, де... Поцупив з кишені Городецького, поки ти горлав на весь Узвіз! Кінець кінцем, я ж кишеньковий злодій, забув? Повинен же я був хоч когось пограбувати, якщо вже з тобою не вийшло! – Сашко поклав Орден Святого Станіслава на стіл перед Лесицьким. – Тепер ви задоволені, інспектор?
Поліцейський мовчки кивнув.
– Ти просто... просто... Ти просто супер, малий! – захоплено видихнув Кирило, з неабиякою повагою дивлячись на друга.
Сашко повільно підняв на нього погляд.
– Як ти мене назвав, пацан?
Кирило швиденько підібгав ноги і напружився.
– Ну, той-йо...
– Ні, ні,повтори! – голос Сашка був м'яким, але це не ввело в оману Холмогорова, який швиденько підхопився на ноги і відскочив аж до дверей.
– Завтра поговоримо про свідчення і все таке інше! – скоромовкою кинув він Лесицькому і був такий.
Сашко підірвався слідом.
– Бувайте, Лесицький, – кинув він від самих дверей.
– Ма-а-алий?! – долинув до Лесицького з вулиці його розлючений рев.
Поліцейський лише всміхнувся і прибрав коштовну річ в шухляду.
Постскриптум
– То що ви скажете, пані Хана? – Посередник пив чай на кухні першого поверху дохідного дому булочника Септера. Його кругле, як місяць, обличчя виражало глибоку занепокоєність, як ото в європейських партнерів кирилових та сашкових сучасників.
– Я? – щиро здивувалася домогосподарка, неспішно сьорбаючи ранковий напій з великої чашки. – Чи не краще б вам було поцікавитися думкою Замовника?
– Замовник, в цілому, задоволений, – кивнув Посередник.
– Як йому вчорашній перфоманс наших хлопчиків? – посміхнулася пані Хана.
– Вони ще сплять? – стурбовано перепитав Посередник.
– Як бабаки! – запевнила домогосподарка.
– Так, перфоманс... Господи, боже мій, Хано, де ви нахапалися таких слів?
– Від наших хлопчиків, звичайно! То ж...
– То ж, в цілому, Замовник задоволений. Він був вчора на Узвозі, і насправді, він у захваті, – Посередник відкинувся на спинку крісла і багатозначно подивився на домогосподарку.
– І що ж ви будете робити? – спитала та з деяким напруженням в голосі.
– Я... виконаю свою частину угоди.
– Тобто?
– Тобто – залишу хлопців у спокої, – повисла багатозначна пауза. – На деякий час.
– Ви – чорт, – пробурмотіла пані Хана, ховаючи обличчя за чашкою.
Посередник скривився.
– Хто-хто, а ви, повинні добре знати, що ні! Я лише роблю свою роботу. То ж... – він піднявся з крісла. – Піду до хлопців. Потеревеню з ними.