По-перше, Кирило навідріз відмовився повернутися до Університету й закінчити навчання. Хоча йому лишився один останній курс.
– Що я їм скажу, сам подумай? Що був відсутній майже рік через розслідування вбивства прем'єр-міністра Російської Імперії?
На такий вагомий аргумент Сашко міг тільки пробурмотіти щось незрозуміле, бо ж ясно, як день – якби пацан хотів, знайшов би, що сказати, адже фантазією його природа не обділила. Кирилові просто нудно вчитися. І це ще півбіди. Пацану також нудно шукати пристойну роботу.
– А де я буду працювати, коли самотужки розгромив свій попередній офіс? Нічогенька така репутація! Рекомендації? О! Звичайно! Зверніться до Лук'янівської в'язниці, там як раз гріє дупу мій попередній шеф!
– Не блюзнірствуй! – вийшов з себе Сашко. – Що ти взагалі думаєш робити?
– Я думав... – Кирило відвернувся до вікна, сховавши руки у кишені. – Може, відкрити детективну агенцію...
– Непогана ідея... – Сашко, як міг, тримав «покер-фейс».
– Ні, – відрубав Кирило. – Насправді, ти так не думаєш. Ти вважаєш це дитячою забавкою. Знаєш що?! Йди до біса!
– Йолоп! – крикнув Сашко вслід грюкнувшим дверям. – Ти хоч би з'ясував, як отримати ліцензію приватного детектива!
Може Кирило і з'ясовував це питання, але з Сашком більше не ділився. Проте свою долю за оренду квартири вносив справно, десь вештаючись ночами, а вдень спав.
Сашко гірко зітхнув. Гроші турбували його менше за все. І навіть, страшно подумати, іноді з'являлися думки, що даремно він дотиснув пацана там, в дохідному домі булочника Септера. Адже Кирило хотів сказати «так» Посереднику, а сказав «ні», бо це він, Сашко, наполіг на такому рішенні. Та до біса нарешті цю містику! Хлопець повинен жити своїм життям, а не тим, яке приготував йому невідомо хто в круглому капелюху!
Декілька разів Сашко витягав Кирила до шпиталю. Несподівано, той напрочуд добре знайшов спільну мову з пораненими хлопцями, які потрапляли сюди із зони бойових дій. Сам перебуваючи в нудьзі та, відверто кажучи, в депресії після чудернацьких пригод останнього року, Кирило примудрявся знаходити спільну мову і з зовсім юними хлопцями, і з дорослими дядьками, сильно дивуючи тим шпитального психолога.
І ніхто з них жодного разу не поставився зверхньо до «цивільного». Ніхто не сказав, що він «пацан, який пороху не нюхав». Бо насправді Кирило не був ані цивільним, ані військовим. Він завжди був особливим, а став і зовсім – не від «світу цього», в прямому сенсі цих слів, і Сашко добре знав, чому так сталося, і кому він повинен за це завдячувати.
– Геніальний бовдур, – пробурмотів Сашко, сьорбнув кави з паперового стаканчика і знову витяг з кишені телефон.
Відкрив «телеграм» і набрав друге повідомлення:
«Якщо незручно, приходь все одно».
Подумав і додав:
«Може бути небезпечно».
Месенджер блимнув, фіксуючи, що всі повідомлення отримані і прочитані. Сашко посміхнувся. Тепер він не сумнівався, що Холмогоров неодмінно з'явиться.
Приємного апетиту!
Кирило з'явився на початку обідньої перерви. Вийшовши на вулицю, Сашко одразу ж побачив високу постать друга, що стовбичила неподалік від входу до шпиталю. Рідкий дощ тому не заважав. Ані парасольок, ані капелюхів Кирило не визнавав принципово. Вдягнений в чорні випрасувані штани й сіру сорочку, Холмогоров скидався на аристократа на фоні синіх джинсів та трохи м'ятої куртки Сашка. Тільки скуйовджена шевелюра, що давно не зустрічалася з перукарем, видавала ознаки байдужості та депресії.
– Що? – замість привітання кинув він.
– Ходімо, – сказав Сашко, звично не звернувши уваги на нечемність приятеля. – За обідом розповім.
– Я не голодний, – заперечив Кирило.
– Я голодний! – розсердився Сашко. – Бо не сплю до опівдня!
Кирило мовчки розвернувся й широким кроком попрямував до «Двох Гусей», де мав звичку обідати Сашко.
– Розповідай, – сказав він, коли вони всілися за столик в кутку.
Сашко, не кваплячись, зняв з розносу тарілку з борщем, протер серветкою ложку і з насолодою зробив перший ковток гарячої їжі. Кирило нетерпляче забарабанив пальцями по столу.
– Не командуй, герою, – посміхнувся Сашко до друга. Той ображено набурмосився.