– Навіщо ти мене розбудив?
– Подумав, що тобі може бути цікаво.
– Мені вже цікаво. Ну?!
Сашко неспішно занурив ложку в тарілку.
– Будь ласка! – голос Кирила зрадницькі затремтів.
– Так вже краще, – схвально кивнув Сашко. – Здається, я знайшов тобі невеличку справу. До нас сьогодні вранці поступив хлопець, Ромчик. З симптомами отруєння, – він очікувально подивився на Кирила.
Той знизав плечима:
– І що в тому дивного? Чимало хто чимось отруюється кожного дня. – Сашко хмикнув. Кирило знову постукав пучками пальців по столу. – Може, малий грибів не тих поїв, – невпевнено припустив він.
– Він не малий, а вояк, – сказав Сашко. – Демобілізувався місяць тому. І не тупи, будь ласка. З отруєнням грибами не потрапляють до військового шпиталю.
Кирило почервонів.
– Ти правий, туплю щось... Мабуть, не виспався сьогодні. Так чим отруївся ваш Ромчик?
Сашко відставив на тацю пусту тарілку з-під борщу і взявся до другої страви.
– В тому то і справа, що ми не знаємо.
– О! – на обличчі Кирила знову з'явилася нудьга. – Я думав, у вас працюють спеціалісти...
– І поліція – не знає, – вів далі Сашко. – Вони приходили сьогодні вранці, цікавилися аналізами хлопця. Забрали у кримінальну лабораторію.
– Ромчика?
– Аналізи ж!
– Ясно... – Кирило зітхнув і спитав: – Чому ти вирішив, що це може бути мені цікаво?
«Я сподівався, що ти розвієшся, якщо дати тобі хоч якусь справу», – подумав Сашко, але вголос сказав:
– Бо це кримінал, очевидно. А ти ж у нас начебто детектив.
– Ні, – відрубав Кирило, підводячись. – Детективом я був. Але не тут і не тепер. Зараз я – звичайний безробітний.
– Може, ти все ж поговориш з Ромчиком? – всі оці «не тут» і «не тепер» Сашко волів пропустити повз вуха. – З'ясуй, навіщо приходили поліцейські, бо мого шефа досі трусить від гніву після їх візиту. А хлопець мовчить, ані пари з вуст.
Кирило демонстративно вагався:
– Думаєш, мені він розкаже?
– У тебе непогано виходить з ними говорити.
– А що скаже твій шеф, коли я почну розпитувати вашого хворого?
– То вже моя проблема, – Сашко теж підвівся, склав використаний посуд на тацю. – То ти йдеш?
– А що ти скажеш Ромчику? – не здавався Кирило.
– Правду. Що ти мій друг і блискучий детектив, – Сашко почав втрачати терпець. – Ну що ти комизишся, як дівчисько?! Якщо я сказав, що буде цікаво, то буде цікаво!
Кирило фиркнув і пішов за другом.
Ромчик живчик
До шпиталю Кирило пройшов без проблем. Варта на вході його знала, крім того, він був разом із Сашком. Вони швидко піднялись на третій поверх. Тишком озирнувшись, Сашко прочинив двері однієї з палат. В ній було чотири ліжка, три з яких пустували. На єдиному зайнятому, вкритий ковдрою, лежав чорнобривий хлопець з коротким кучерявим волоссям. На блідому обличчі з гострими рисами проступила кількаденна темна щетина.
– Привіт, Ромчик! – приязно привітався Сашко. – От, привів тобі друга.
– Привіт, – трохи ніяково сказав Кирило, сідаючи на стілець біля ліжка. – Хотів з тобою поговорити.
– Я тебе знаю, – сказав Ромчик трохи хрипким голосом. – Ти на минулому тижні знайшов хлопцю з другого поверху його заначку, коли той бовдур забув, куди сам її запроторив. Мені на перекурі розповідали.
Сашко з подивом повернувся до друга. Кирило зніяковів ще більше.
– То не варто уваги...
– Нічого собі не варте! – заперечив Ромчик. – Ото був би гвалт на весь шпиталь! Там ледь до бійки не дійшло, якщо б ти не втрутився.
– Не перебільшуй.
– А ще ти розказав пацанам такі подробиці з їхнього життя, що вони геть очманіли!
– І знову – ледь до бійки не дійшло? – Сашко добре знав, чим зазвичай закінчуються така «дедукція», коли на Кирила нападає охота в неї погратися з сторонніми людьми.
– Та ні, – мотнув головою Ромчик. – Так, поіржали! А ти, – він знову звертався до Кирила. – – Ти щось типу детектива?
– Щось, – підтвердив Кирило, дивуючись такій обізнаності і балакучості хворого.
– Ти мені і потрібен, – сказав Ромчик. – Лікарю, ми можемо поговорити наодинці?
– Так, звичайно! Я ж для того його і привів, – Сашко вийшов із палати.
– У курилці кажуть, ти кумедний, косиш під Шерлока Холмса, – посміхнувся Ромчик. – І у тебе навіть виходить.
– Ти б менше вештався по курилках у твоєму стані, – набурмосився Кирило. – Що з тобою сталося? І чому цим зацікавилася поліція?
– Бо я – другий, хто ледь не помер у бісовій тачці! Ні, перший все ж помер...
Кирило різко підхопився з місця і зробив кілька широких кроків по палаті.