– Хто помер? – нарешті спитав він. – Яка ще бісова тачка?
– Моя машина, на якій я таксую. Попередній власник помер.
– І як вона попала до тебе?
– Купив. Він був сином друга мого батька.
– Ти знав, що з ним сталася така халепа?
– Знав, – скривився Ромчик, сідаючи на ліжку. – Не надав уваги. Йолоп!
– Це точно, – розсіяно підтвердив Кирило. – Поліція в курсі?
– Авжеж. Чого б інакше вони приходили!
– І чого вони приходили?
– Ти тупий? – розсердився Ромчик – Я ж сказав...
– За останні три хвилини ти сказав, що я детектив, що я – кумедний, а ось тепер – я тупий, – перервав Кирило. – Давай з початку!
– Давай, – погодився Ромчик, знову лягаючи. Здається, зберігати непорушне положення йому було вкрай тяжко.
– Отже, – Кирило зупинився у кроці від ліжка, злегка нависнувши над своїм потенційним клієнтом. З власного досвіду він знав, що такий прийом заставляє людей слухати уважніше. – Ти купив машину, власник якої помер. Пройшло кілька днів, і ти опиняєшся в лікарні з симптомами отруєння невідомою речовиною. Тобою цікавиться поліція. Який тут може бути висновок? – Кирило дещо картинно здійняв ліву брову і тут же відповів сам собі: – Вони вважають, що смерть попереднього володаря «бісової тачки» і твоя хвороба якось пов'язані. Я правий?
Ромчик знову підскочив на ліжку і смикнув плечима. Як для отруєного він був занадто живчиком.
– Слухай, Шерлок, це все очевидно! Я думав, ти зараз розкажеш, хто, чим і навіщо мене отруїв!
Кирило ледь не вдавився власною промовою. Здається, він був не таким вже й блискучим, яким сам собі вдавався.
– Мені потрібний доступ до машини. Сподіваюсь, її не забрали?
– Ключі в кишені штанів, штани на стільці! Слухай, вони ж мене підозрюють, блін! Якби я зараз тут не валявся, сидіти б мені в кутузці! – Ромчик скривився.
Кирило тим часом дістався до ключів.
– Це дійсно «Peugeot 406»? Чи просто такий лейбл на ключах?
Ромчик хмикнув:
– Це таксі! Ти того... Не дуже дивуйся, коли побачиш тачку. Попередній власник був трохи повернутий на фільмі.
– На якому?
– «Таксі» ж! Ти що, не бачив?!
– Але Кирило вже йшов до дверей. Останнє питання він залишив без відповіді. Також, Холмогоров не став повідомляти Ромчику, що разом з ключами він поцупив і тех.паспорт з кишені його штанів. Отже, «бісова тачка» була повністю в його розпорядженні.
Де тут ваші аналізи?!
– Де аналізи хлопця?!
– Що?! – Сашко здригнувся, як і завжди, коли Холмогорову вдавалося заскочити його зненацька. А таке, відверто кажучи, бувало часто.
От і зараз цей «Шерлок недороблений», як подумки обізвав його Сашко, з'явився, начебто нізвідки.
– Я спитав, де аналізи Ромчика, – терпляче повторив Кирило, зверху вниз дивлячись на друга. – Ти казав, що ви зробили всі необхідні аналізи.
– Ти берешся до справи? – не повірив своїм вухам Сашко. – От так, зразу?
– Берусь, – підтвердив Кирило. – Щось тут нечисто... – він швидко виставив долонь, немов намагався закрити Сашкові рота. – І не кажи «а я казав!»
– А я казав! – із задоволенням промовив Сашко.
– Дідько... – засичав Кирило крізь зуби. – То що, ти даси мені потрібні зразки?
– Дам, – кивнув Сашко, – Я дам тобі виписку з результатами.
– А біоматеріал?
– Ти подурів? Де я тобі його візьму? Він у лабораторії!
– То дістань!
– Ти геть з глузду з'їхав?!
– Ясно, – Кирило розвернувся на п'ятах і понісся по коридору, незважаючи на зацікавлені мармизи пацієнтів, що почали висовуватися з інших палат.
– Ти куди, псих?! – заволав Сашко, кидаючись слідом.
Він наздогнав Кирила лише біля дверей лабораторії. Як не дивно, той був занадто гарно обізнаний із схемою приміщень шпиталю.
– Ти бачиш, що тут зачинено?! – гарикнув захеканий Сашко.
– Ага, – безтурботно відповів Кирило, дістаючи щось з кишені і швидко озираючись навкруги.
На їх щастя, іншого персоналу біля лабораторії не було.
– З яких пір ти носиш відмички з собою?!
– З деяких.
– Ти!...
– Т-ш... Замовкни!
І Кирило, прочинивши двері, спритно прослизнув всередину. Сашко лишився тупцювати в коридорі, нервово озираючись.
«Оце так допоміг я другу вийти з депресії! Оце так підкину загадку...»
Додумати і подумки досваритися він не встиг. Холмогоров блискавичною тінню вислизнув назовні, спритно ховаючи у внутрішню кишеню щільно закупорену пробірку.
– І що це ти поцупив?
– Кров.
– Ромчика?
– Авжеж! У вас всі пробірки підписані.
– А баночку із сечею теж прихопив? – спробував пожартувати Сашко, але Кирило лише глянув на нього з таким співчуттям, ніби то Сашко, а не він, зараз утнув чергову безглузду витівку.