– Та в «гуглі» ж! – заволав студент. – Де ж ще?! Крім того, це відомо всім, – після паузи додав він.
Ні, це вже було край! Відомо всім, але не відомо йому, професору історії?
– Якщо ви праві, отримаєте п'ять. Якщо правий я – на перездачу можете не приходити. Згода?
– Згода! – задеркувато сказав студент і виклав на стіл смартфон з відкритою сторінкою «гугла».
Вілен Макарович нервово схопив пристрій, вп'явся поглядом у статтю і... не повірив своїм очам.
«Петро Столипін. Роки життя: 2 квітня 1862 року – 5 вересня 1911 року».
– Це неможливо... – прошепотів професор.
– Що, неможливо? – прудкий студент вже підсовував йому заліковку. – Професор, ви ж обіцяли!
Вілен Макарович подумав, що зараз в нього зупиниться серце. Такої ганьби він не знав за все своє життя. І винен в цьому був зовсім не цей студент, хоча теж був дуже неприємним типом.
В усьому був винен той клятий нахаба! Він зразу це зрозумів. Той, що назвався Посередником і збрехав йому! Це він зробив так, що історія змінилася, і тим самим пошив професора в дурні! Можливо, він спеціально все так підстроїв, щоб професор з'їхав з глузду! Можливо?! Саме так все й є! А ще... Ще винен той хлопчисько, хімік! Якого він ніяк не може пригадати! Але до нього не дістатися, бо він – труп! Та невже?! Труп?! А якщо він в змові з Посередником?! Він – хлопчик-тригер!
У професора запаморочилося в голові. Думки влітали і вилітали з мозку із швидкістю блискавки. Можливо, він і сходить з розуму, але одне він знає точно. Якимось чином Посередник і хлопчик-тригер змінили історію, «переключивши» її на інший варіант подій.
І всі навкруги нього тепер пам'ятають лише цей, інший варіант. Всі, крім нього, професора історії, який опинився не в той час і не в тому місці. А може... не всі?!
Альма-матір
Дощ скінчився, і Кирило, який завжди надавав перевагу пішим прогулянкам перед громадським транспортом, дістався до хімічного корпусу Університету за якихось двадцять хвилин.
Душу гріла нова справа – нарешті!
Що гріха таїти, останні три місяці він почувався засмученим. Души краяли сумніви. А може, він, як професіонал, нічого не вартий? А якщо він – не справжній детектив, а лише іграшка в пухких і спритних руках Посередника?! А якщо це насправді так, то може варто було не поступатися Сашкові, а сказати Посереднику «так», там, у Септера, як він того насправді хотів?
І от зараз, Кирило був рішуче налаштований випробувати себе. Він навіть друга долучати до справи не дуже хотів. А що як потім, ну, коли він все блискуче вирішить, в душу знову закрадуться сумніви, а чи вирішив би він цю загадку самостійно?
Ні, такого життя, як в останні три місяці, він більше не хотів, тому твердо вирішив, що зі справою Ромчика розбереться самостійно.
Кирило зупинився перед дверима хімічного корпусу. Серце пропустило один удар. Жодного разу з моменту свого повернення він не був тут. Жодного разу – навіть не намагався. То було інше життя, яке скінчилося, коли він котився зі схилу річардової гори, а потім прийшов до тями в неймовірному десь і колись.
Але зараз все по іншому. У нього є справа і потрібна лабораторія та декілька годин, протягом яких його ніхто не потурбує. І він вже вирішив, хто саме все це йому забезпечить.
Кирило рішуче струснув кучерями й увійшов до стін власної «альма-матері».
Вітася він знайшов там, де і планував.
Те, що Кирило жодного разу не спромігся відвідати рідний факультет, зовсім не означало, що він не слідкував за долею тих, хто був йому небайдужий. Не так вже, справді, й багато було друзів, або просто тих, хто відносився до нього приязно, у Кирила Холмогорова.
Вітась, який рік тому познайомив його із Сашком Вартовим, готувався до вступу до аспірантури.
– Привіт, – сказав Кирило, за звичкою, що так дратувала Вартового, безшумно виникаючи в дверях лабораторії. – Ти можеш пустити мене попрацювати на кілька годин?
– Привіт, Холмогоров, – після невеличкої паузи відповів Вітась. – Чув, що ти воскрес. Але не сподівався побачити тебе тут так швидко.
– Швидко? – Кирило з подивом зрозумів, що спантеличити своєю ефектною появою колишнього однокурсника не вдалося. – Та я тут вперше після... ти розумієш...
– Еге ж, – погодився Вітась, – заходь, не соромся. Як справи у Вартового?
– Чудово, – відповів Кирило, мимоволі згадуючи перекошену мармизу Сашка, коли він «вилучив зразки» з лабораторії шпиталю. – Просто чудово!
– Він не набив тобі пику за твоє раптове зникнення майже на рік? До речі, де ти був?
– Я працював, – чесно відповів Кирило. – Ні, – подумавши, додав він. – Не набив.