– А я б набив, – знизав плечима Вітась, – коли був би твоїм другом. Він же твій друг? У тебе взагалі є друзі, Холмогоров?
– Ти пустиш мене попрацювати? – Кирило почав втрачати терпець. – В мене нагальна справа.
– Авжеж, – хмикнув Вітась. – В тебе нагальна справа, і хай весь світ зачекає. Ти зовсім не змінився, Холмогоров.
– Чому б я мав змінитися? – щиро здивувався Кирило.
Вітась зітхнув, підвівся і попрямував до дверей.
– У тебе є дві години, Холмогоров, – сказав він. – Завдяч за це нашому попередньому знайомству.
– Можливо, знадобиться більше! – крикнув Кирило.
– Твої проблеми! – безтурботно долинуло з коридору.
Кирилу знадобилося три години, щоб виділити із зразків крові Ромчика отруйну речовину, яку не змогли виділити лаборанти у військовому шпиталі. І це було зрозуміло, бо все ж таки вони були військовими лікарями. А речовина, яка підточувала здоров'я його нового знайомого, до сучасних бойових отрут не мала жодного відношення.
Ромчик був отруєний талієм.
Професор Моріарті
Кирило прямував широким коридором до виходу з факультету. Він не поспішав. Голова була зайнята несподіваними результатами тестів. Хто б міг подумати – талій! Чому саме – талій?! Як ця речовина потрапила в «бісову тачку»? Коли вона туди потрапила? Мабуть, ще до того, як машину купив Ромчик. Після того, як раптово помер попередній власник. Чи не від цієї отрути той бідолаха вирушив в односторонню подорож до кращого світу?
– Звичайно ж, від неї! – сердито сказав сам собі Кирило. – Це ж очевидно, бовдур! Талій не міг опинитися в машині сам по собі. І ніякий це не нещасний випадок! Тож, рахуй, що ти встановив факт вбивства. А якщо є вбивство – повинен бути і вбивця!
Кров в жилах відчутно прискорила свій рух, світ навкруги заграв кольоровими барвами. Вбивство! Загадка! Отрута! Отрута... Кирило покопирсався в пам'яті. Талій – «отрута отруйника». Ані кольору, ані смаку, ані запаху. Холмогоров з ходу міг назвати десятки випадків, коли талій використовували в якості отрути, але всі вони залишилися за рогом двадцятого сторіччя. Знову нитки тягнуться в минуле. То може і йому самому місце саме там, в минулому?
Маячня! Про що ти думаєш, бовдур?! Ромчик в небезпеці! Від талію є антидот, І це... Це...
– Молодий чоловіче! – здається, так наполегливо гукають саме його, поки він застиг тут, посеред коридору, соляним стовпом.
Кирило озирнувся.
– Професор Моріарті?!
Сивий чоловік з тонким і пухнастим волоссям на великому й нерівному черепі з подивом здійняв брови.
– Добрий день, Вілен Макарович! – швидко виправився Кирило. – А ви що тут робите?
Вілен Макарович Роздобудько, професор історії, що викладав у Кирила на другому курсі, злостивий стариган, якого студенти природничих факультетів запам'ятовували на все життя через курс світової історії, скласти іспит з якої було набагато важче, ніж з фізики, хімії та вищої математики разом взятими. Він не любив студентів. А студенти не любили його і за очі кликали професором Моріарті.
– Я? – здивувався Вілен Макарович. – Я приймав іспит у другого курсу.
– Ясно, – знизав плечима Кирило. Він повинен був повернутися в університетську лабораторію, бо нарешті згадав, що є протиотрутою від талію.
– Ви хотіли сказати – вибачте? – прискіпливо уточнив професор.
– Ні, я сказав рівно те, що хотів, – Кирило знову розвернувся, щоб йти.
– Ви завжди були нестерпним нахабою, – трохи вимушено розсміявся Вілен Макарович.
– Можливо.
– Але, я чув, що ви зникли! – як ні в чому не бувало, продовжив розмову професор у спину своєму колишньому студенту.
– Я вже знайшовся, – зітхнув той, зрозумівши, що так просто від професора не відбудешся.
– Ви сказали – вбивця? – професор, мабуть, чув, коли він розмовляв сам з собою. – Що ви мали на увазі?
– Я мав на увазі – вбивство, – роздратовано відповів Кирило. І з немалим задоволенням побачив, як зблід професор Моріарті. – Але це вас не обходить. Здається, коли я був вашим студентом, ви не були настільки уважним до того, що говорять інші.
– Здається, з того часу, як ви були моїм студентом, ваш характер не змінився! – парирував професор. – Як були пихатим зухвальцем, так ним і залишилися!
Кирило подумав, що мабуть Сашко був правий, коли говорив, що він може посваритися з людиною, лише тільки відкривши рота.
– Припустимо, я з вами згоден! – він схилив голову набік, уважно розглядаючи професора. – Але чого вас раптом так схвилював мій культурний рівень, Вілен Макарович?