– Я здогадався! – роздратовано перебив Кирило. – Ти витріщалася на неї два вечори підряд, перш ніж я під'їхав до тебе.
«Починає хамити, – подумав Сашко. – От що за людина! Навіть з дівчиною не може притримати язика!»
– Я... Так! – Віталіна була збентежена, але все ще намагалася виправити ситуацію. – Просто я чула про неї! Про машину. А потім, коли побачила...
– Чула?! – Кирило миттєво перехилився через стіл, і зараз ніхто б не сказав, що вони – закохана парочка. Допит! От що це більш за все нагадувало. – Від кого?!
– Від дядька! – Віталіна нервово відсунула вбік свою каву. – Я ж казала тобі, що дядько досі живе на Подолі. Він часто ходить через Узвіз додому пішки з Червоного Корпусу...
– Він працює в Університеті?!
Сашко не витримав, і кинув в «телеграм» одне слово: «Не тисни!!!» Хотів додати ще «бовдур», але побоявся, що Кирило видасть його присутність необережним вигуком, або поглядом.
Та Холмогоров навіть не глянув у бік смартфону.
– Працює, – кивнула Віталіна. – Він професор історії. Його ім'я...
– Професор Моріарті! – закінчив за неї Кирило і, спіймавши розгублений погляд дівчини, виправився: – Я хотів сказати, Вілен Макарович Роздобудько.
Навкруги – самі маніяки!
«А пацан не виглядає приголомшеним, – подумав Сашко, намагаючись не дивитися в бік парочки за сусіднім столиком. – Навряд чи він це передбачив, але хоч не розгубився. Справа набуває цікавого повороту!»
– Мабуть, мені час додому, – Віталіна піднялася з місця.
– Я тебе відвезу! – підхопився Кирило, із запізненням згадавши про роль галантного кавалера.
– Не треба. Піду сьогодні до дядька, бо завтра ранком потрібно бути в театрі.
– То хоч проводжу...
– Ні! – дівчина поклала на стіл купюру в двісті гривень. – Це моя доля за вечерю.
– Навіщо ти так! – докірливо спитав Холмогоров, миттєво зробивши нещасні та ображені очі.
Сашко – той гарно знав ціну цим очам, але Віталіна ж бачила це вперше, тому дещо засмутилася.
– Не ображайся! Ти дуже дивний хлопець, Кирило. Може, навіть, гарний...
– Може?
– Може! – не піддалася Віталіна. – Я ще не знаю. Сьогодні ти мене неабияк налякав.
«Ще б пак! Замість побачення влаштував дівчині допит!»
– Вибач мені, – потупився Кирило. – Я ще подзвоню тобі, добре?
– Може, – повторила дівчина і вийшла з кав'ярні.
Холмогоров спритно підсів до Сашка.
– Ти чув?!
– Звичайно ж чув! Тільки не зрозумів, навіщо ти просив дозволу їй подзвонити.
Кирило засмутився:
– Ну, я ж не такий гівнюк, щоб...
– Такий! – рішуче перервав його Сашко. – Ти отримав потрібну інформацію. Що ти ще хочеш від дівчини?!
Кирило винувато зітхнув:
– Вона ще може стати нам у нагоді. Я планую познайомитися з її дядечком не тільки, як колишній студент, а й як її хлопець.
– А казав, що не такий!
– Я збрехав! – ще більш винувато зітхнув Кирило.
– Звісно – збрехав! Але тут той випадок, коли я з тобою згоден! – Сашко махнув рукою, підкликаючи офіціанта. – Цю кралю не можна випускати з поля зору. Машину вона, ти бач, знала! Що за тобою три вечори стежила, визнала...
– Два.
– Що, вибач?
– Два вечора стежила.
– Не нуди! Хай два. Це теж немало!
– А хто вчора волав «дівчина не може бути вбивцею»?
– А я сказав, не нуди!
– Ти повинен був сказати дещо інше.
– Добре, ти був правий! – здався Сашко.
– Як завжди! – не вгамовувався Кирило.
– О! Це вже занадто! До речі, розрахуйся з офіціантом.
– Чому я?
– Бо ти сьогодні цілий вечір нудиш! – гарикнув Сашко, і Кирило, задоволено хмикнувши, поліз за гаманцем. Адже перемога все ж таки була на його боці.
– Слухай, генію! – сказав Сашко, поки вони чекали рахунок. – Я згодний, ти досить швидко розкрутив цю справу...
– Ще ні, – вставив Кирило.
– Майже, розкрутив, – погодився Сашко. – Але скажи-но мені, чи не впустив ти, випадково, одну важливу річ?
– Яку? – насторожився Кирило. – Що ти маєш на увазі?
– Мотив, бовдуре! Я маю на увазі мотив! Навіщо Віталіні або її дядьку професору, або ще комусь... Навіщо їм полювати на «бісову тачку» і вбивати її водіїв у такий обтяжливий спосіб?! Я, звісно, не детектив, як дехто тут, я лише його вірний і кмітливий помічник... – Холмогоров закотив очі з мученицьким виглядом. – І не треба робити таку мармизу! Так от, навіть я знаю, що завжди потрібно шукати мотив. Знайдеш мотив, знайдеш і вбивцю!
– Послухай, вірний, кмітливий і все таке! Ну який мотив може бути у маніяка?! – Кирило розвів руками. – А ми з самого початку знали, що полюємо на маніяка.