— Вам загадали вбити цю людину, О’Бенйона?
— Ні, якщо не буду конче змушений, — спокійно сказав Нік. — Він вельми багатий, але це не єдина проблема. Він тертий політикан, розумієте, і дотягується до багатьох важелів, окрім того, яким він вимішує те вариво в Ірландії. Має чимало друзів в Америці, а дехто з його друзів є також і нашими друзями… така вже природа політики; така собі гра в мотузяну колисочку для кицьки, що її сплітають люди, більшості з яких місце в кімнатах з гумовими стінами. Вбивство містера О’Бенйона було б величезним політичним ризиком. Але він має кралю-коханку на стороні. Її мені й було загадано вбити.
— Як попередження, — промовив густим, завороженим голосом Браян.
— Так. Як попередження.
Майже ціла хвилина минула, а ці двоє чоловіків так і сиділи в кабіні, дивилися одне на одного. Єдиним звуком залишалося сонне дудоніння реактивних двигунів. Очі в Браяна були ошелешеними і якимись дуже юними. Нік мав просто стомлений вигляд.
— Якщо ми з цього виберемося, — нарешті заговорив Браян, — якщо ми повернемося назад, ви доведете цю справу до кінця?
Нік похитав головою. Він зробив це неспішно, але з великою рішучістю.
— Я здогадуюся, друзяко мій щирий, що зі мною відбулося те, що панове адвентисти називають перетворенням душі. Годі вже Ніколасу, синові місіс Гопвел, нічних підкрадань чи ліквідаційних завдань. Якщо ми з цього виберемося — це сподівання, яке я поки що вважаю доволі хистким, — гадаю, піду у відставку.
— І що будете робити?
Нік пару секунд задумливо дивився на Браяна, а потім сказав:
— Ну… сподіваюся, я міг би брати уроки пілотування.
Браян вибухнув реготом. За мить до нього приєднався й Ніколас, син місіс Гопвел.
За тридцять хвилин потому в пасажирський салон «Боїнга» почало просочуватися світанкове світло. Хвилини через три вже мусив настати пізній ранок; за п’ятнадцять хвилин — полудень.
Лорел озирнулася і побачила, що незрячі очі Дайни розплющені.
А чи вони зовсім незрячі? Щось таке було в них, щось таке поза визначеннями, що змусило Лорел стрепенутися. Вона відчула, як у неї вповзає почуття незнаного благоговіння, почуття майже на межі зі страхом.
Вона потягнулася й ласкаво взяла Дайну за руку.
— Не намагайся говорити, — стиха сказала вона. — Якщо ти не спиш, Дайно, не намагайся говорити — просто послухай. Ми в повітрі. Ми летимо назад, і з тобою все буде гаразд — я тобі це обіцяю.
Пальці Дайни стиснули її долоню, а наступної миті Лорел зрозуміла, що дівчинка тягне її до себе. Вона нахилилася над закріпленими ношами. Дайна заговорила крихітним голоском, який здався Лорел ідеальною зменшеною моделлю її колишнього голосу.
— Не хвилюйтесь за мене, Лорел. Я отримала… те, що хотіла.
— Дайно, тобі не варто…
Незрячі карі очі ворухнулися в напрямку голосу Лорел. Слабенька усмішка торкнула закривавлені губи дівчинки.
— Я бачила, — повідомив той крихітний, крихкий, як скляна сопілка, голосок. — Я бачила крізь очі містера Тумі. На початку, а потім знову в кінці. Спочатку йому все видавалося ворожим і огидним. Наприкінці було краще.
Лорел дивилася на неї з безпорадним подивом.
Дівчинка відпустила Лорел, її рука піднялася й торкнулася щоки жінки.
— А знаєте, він був не таким уже й поганим хлопцем.
Вона закашлялася. Краплинки крові розлетілися з її рота.
— Будь ласка, Дайно, — промовила Лорел.
У неї з’явилося відчуття, ніби вона бачить, як прозорішає ця сліпа дівчинка, й від цього її охопила задушлива, неозорна паніка.
— Прошу, не намагайся більше балакати.
Дайна усміхнулася.
— Я бачила вас, — сказала вона. — Ви гарна, Лорел. Все було таким гарним… навіть мертві речі. Це було так чудесно… розумієте… просто бачити.
Вона сьорбнула отой свій крихітний ковток повітря, видихнула, а потім просто не зробила нового вдиху. Здавалося, її незрячі очі дивляться тепер кудись далеко поза Лорел Стівенсон.
— Дихай, Дайно, будь ласка, — просила Лорел.