— Ви ж мусили стерегти того вар’ята, — зауважив Дон.
Руді дратівливо відмахнувся:
— Він вимкнувся, як те світло. Я думаю, той удар поперекидав меблі у нього в голові сильніше, ніж ми собі спершу уявляли. Що тут відбувається? І чому це смеркається так швидко?
— Ми не знаємо, — сказала Бетані. — Просто чомусь так. Як гадаєте, той навіжений чувак запав у кому чи щось таке?
— Не знаю, — відповів Руді. — Але якщо так, нам не треба більше за ним наглядати, хіба ні? Ох, Ісусе мій, що за моторошні звуки! Такі звуки, наче в планері з бальсового дерева шарудить ціла зграя накокаїнених термітів. — Здавалося, це вперше Руді геть забув про власний шлунок.
Дайна підняла обличчя до Лорел:
— Гадаю, нам варто перевірити, як там містер Тумі, — сказала вона. — Я непокоюся за нього. Я певна, що йому страшно.
— Якщо він непритомний, Дайно, ми нічого не можемо…
— Я не думаю, що він непритомний, — тихо промовила Дайна. — Я не думаю навіть, що він заснув.
Якусь мить Лорел, вагаючись, дивилася на дівчинку, а потім взяла її за руку.
— Гаразд, — сказала вона. — Давай подивимося.
Вузол, який Нік Гопвел наклав на правий зап’ясток Креґа, нарешті послабшав достатньо, щоб той звільнив собі руку. Він скористався цим, щоб зіштовхати донизу петлю, яка тримала його ліву руку. І швидко підвівся на рівні. Блискавка болю прострелила йому голову, і він на мить захитався. Зграї чорних цяток запурхали в очах, та скоро й пощезли. Він усвідомив, що термінал поглинають сутінки. Западала передчасна ніч. Тепер він чув оте жвак-хрусь-жвак ленґоліерів набагато ясніше, можливо, тому що його слух налаштувався на цей звук, можливо, тому що тепер той поближчав.
У дальнім кінці терміналу він побачив два силуети, один вищий, а інший низенький, які відокремилися від решти людей і вирушили назад, у бік ресторану.
Жінка з тим сучим голосом й оте мале сліпе дівчисько з нахнюпленим обличчям. Він не може дозволити їм здійняти тривогу. Це буде дуже погано.
Креґ, не відриваючи очей від постатей, що наближалися, позадкував від кривавої плями на килимі, де він перед цим лежав. Йому було нестерпно, як швидко слабшає світло.
На стійці ліворуч від касового апарата стояли горщики зі столовим знаряддям, але все там було отим пластиковим лайном, йому воно не годилося. Креґ прослизнув поза касовий апарат і побачив там дещо краще: на обробній дошці біля гриля лежав різницький ніж. Схопивши ніж, він присів за касовим апаратом, спостерігаючи, як вони наближаються. З якоюсь особливою, тривожною цікавістю він дивився на маленьку дівчинку. Це дівчисько багато знало… занадто багато, можливо. Питання в тому, до чого воно дійшло з цим його знанням.
Це було дійсно дуже цікавим питанням.
А хіба ні?
Нік перевів погляд з Алберта на Боба:
— Отже, — промовив він. — Сірники ожили, а світле пиво — ні. — Він відвернувся, щоб поставити склянку з пивом на поличку. — Що це озна…
Зненацька на дні склянки нізвідки вибухнула маленька грибоподібна хмарка бульбашок. Вони стрімко здіймалися вгору, поширювалися і вибухали на поверхні, формуючи тонку шапочку піни. Нік вирячив очі.
— Очевидно, — сухо промовив Боб, — потрібна хвилина чи дві, щоби деякі речі підтягнулися. — Він узяв склянку, випив до дна, поплямкав губами. — Пречудове, — зазначив він. Усі задивилися на багатошарове мереживо піни всередині склянки. — Можу сказати, що, поза всякими сумнівами, це склянка найсмачнішого пива, яку я бодай колись випив у своєму житті.
Алберт налив у склянку ще пива. Цього разу воно лилося вже пінним; шапочка перелилася через вінця, і піна стікала по боках. Склянку взяв Браян.
— Ви певні, що хочете це випити? — запитав Нік, вишкіряючись. — Хіба не ваша з колегами примовка: «тут пляшка, там штурвал — добовий інтервал»?
— На випадок подорожей крізь час дія цього правила призупиняється, — відповів Браян. — Можете перевірити. — Він перехилив склянку, випив і голосно розреготався. — Ви праві, — сказав він Бобу. — Це збіса найкраще пиво, яке мені бодай колись траплялося. Скуштуйте пепсі, Алберте.
Алберт відкрив бляшанку, і всі почули знайоме «пах-хіссс» — базовий елемент сотень рекламних роликів газованих напоїв. Хлопець зробив щедрий ковток. Коли він опустив бляшанку, на губах його грала усмішка… але в очах стояли сльози.
— Панове, пепсі-кола також сьогодні дуже смачна, — промовив він афектованим голосом метрдотеля, і всі почали сміятися.