— Я… ні, — глитнула Лорел. У горлі в неї застряг гарячий, шорсткий клубок. Той ковток його не порушив. — А треба було?
— Якби ви це зробили, тут би вже лишалося небагато шансів. У вас є бодай якийсь досвід надання медичної допомоги?
— Ні.
— Гаразд. Зараз я розкажу вам, що робити… але спершу хочу знати, чи вигляд крові — чимало крові — не змусить вас зомліти. Тут мені потрібна правда.
Лорел відповіла:
— Насправді я не бачила багато крові відтоді, як моя сестра, коли ми з нею гралися в схованки, налетіла на двері й вибила собі два зуби. Але тоді я не зомліла.
— Добре. Ви не зомлієте і тепер також. Містере Ворік, принесіть мені з отого задрипаного маленького паба, що за рогом, з півдюжини скатертин. — Він усміхнувся дівчинці долі: — Дай мені хвильку або дві, Дайно, і тоді, я думаю, тобі стане набагато краще. Молодий лікар Гопвел завжди такий ніжний з леді — особливо, коли вони такі юні гарнюні.
Лорел відчула раптове й абсолютно абсурдне бажання простягнути руку й торкнутися волосся Ніка.
«Що це з тобою? Ця маленька дівчинка, напевне, вмирає, а тобі цікаво, яке на дотик його волосся! Зараз же припини! Як можна бути такою дурепою!»
«Ну, давай подивимося… Досить дурна, щоб летіти через усю країну на побачення з чоловіком, з яким взагалі зв’язалася через шпальту приватних оголошень у так званому журналі друзів. Досить дурна, щоб планувати переспати з ним, якщо він виявиться доволі показним… і не матиме поганого запаху з рота, звісно».
«Ох, припини це! Зараз же припини, Лорел».
«Так, — погодився інший голос у неї в голові. — Ти абсолютно права, це безумство — думати про такі речі, в такий час, і я це покину… але мені цікаво, яким молодий лікар Гопвел міг би виявитися в ліжку. Мені цікаво, чи був би він ніжним, чи…»
Лорел пересмикнуло, їй подумалося — чи не так починається банальний нервовий зрив?
— Вони вже близько, — промовила Дайна. — Вам дуже…
Вона закашлялася, велика бульбашка крові з’явилася між її губами. І луснула, забризкавши дівчинці щоки.
Бурмотнувши щось, відвернувся Дон Ґефні.
— …дуже треба поспішати, — закінчила Дайна.
Життєрадісна усмішка Ніка ані на крихту не змінилася.
— Я знаю, — сказав він.
Креґ кинувся через термінал, притьмом перестрибнув через перила ескалатора і побіг униз завмерлими металевими сходами з панічним стугоном і борсанням у голові, наче там ярився штормовий океан, у якому навіть потонули ті, інші, звуки — невгамовне жвакання й хрумкання ленґоліерів. Ніхто не бачив, як він утікав. Креґ метнувся через нижній зал до вихідних дверей… і врізався в них. Він про все забув, включно з тим фактом, що електронні очі пристроїв, які відчиняють двері, не працюватимуть, коли нема електрики.
Його відкинуло назад, вибивши дух з грудей, він упав на підлогу, дихаючи наче виловлена сіттю риба. Якусь мить він так і пролежав, нашукуючи те, що ще лишалося від його розуму, і виявив, що дивиться собі на праву руку. Рука виднілася лише білою плямою в зростаючій темряві, але він побачив на ній чорні бризки і зрозумів, що воно таке: кров тієї маленької дівчинки.
«От тільки ніяка вона не маленька дівчинка, зовсім ні. Вона тільки на вигляд маленька дівчинка. Вона передовий ленґоліер, і з її смертю інші не зможуть… не зможуть… не…»
Не зможуть що?
Знайти його?
Але він знову чув голодні звуки їх наближення: те жвакання, від якого шаленіє розум, немов десь зі сходу насувається маршем маса якихось велетенських, голодних комах. Голова йшла обертом. Ох, як же він заплутався.
Креґ побачив якісь менші двері, що вели надвір, підвівся і вирушив у тому напрямку. Та потім став. Там було видно якусь дорогу, і дорога ця, поза всякими сумнівами, вела до Бенгора. Його не цікавило місто Бенгор; Бенгор найбеззаперечнішим чином не належав до легендарного ВЕЛИКОГО ПЛАНУ. Він у Бостон мусить потрапити. Якщо він туди дістанеться, все буде добре. А що це означає? От його батько б це зрозумів. Це означає, що він мусить припинити ШМИГЛЯти туди-сюди і НЕ відставАти від програми.
Його розум вхопився за цю думку, як жертва кораблетрощі хапається за будь-який уламок корабля — будь-що, що досі плаває, навіть коли це двері сральника, є призом, який слід цінувати. Якщо він зможе потрапити в Бостон, усю цю пригоду можна буде… можна буде…
«Геть скасувати», — пробурмотів він.