Він підійшов до стіни біля дверей. Уздовж неї тягнулися забиті паперами полиці. Креґ намацав рукою дверні завіси. Добре. Відчинившись, двері приховають його від них… хоча навряд чи вони його взагалі змогли б зараз побачити. Тут чорна темрява, як у слона в гузні. Він підняв розпечатувач листів на рівень плеча.
— Ручка не крутиться…
Креґ розслабився… але лише на мить.
— Спробуйте їх штовхнути.
Це голос того хитросракого підлітка. Двері почали прочинятися.
Дон зробив крок у кімнату, моргаючи в мороці. Відкинувши великим пальцем кришку запальнички, він її підняв і крутнув коліщатко. Блиснула іскра, і гніт відразу ж зайнявся, народивши низеньке полум’я. Вони побачили те, що було, либонь, одночасно і кабінетом, і коморою. В одному кутку — купа абияк складених валіз, а в іншому — ксерокс. По задній стіні тягнулися полиці, схоже, забиті різноманітними формулярами полиці.
Дон ступив далі в кабінет, піднявши запальничку над головою, наче той спелеолог, що тримає спливаючу свічку в темній печері. Він показав на праву стіну:
— Агов, хлопче! Козирю! Дивися!
Там висів плакат із зображенням підпилого парубка в діловому костюмі, який нетвердо виходить з бару. «РОБОТА — ПРОКЛЯТТЯ ПИТУЩОГО ПРОШАРКУ» — повідомляв напис на плакаті. На тій самій стіні поряд з ним висів білий пластиковий ящик з великим червоним хрестом. А під ним були притулені складені ноші… того типу, що з коліщатами.
Проте Алберт не дивився ні на плакат, ні на аптечку. Його очі були прикуті до столу в центрі кімнати.
Він побачив на ньому плутанину паперових смужок.
— Бережіться! — крикнув хлопець. — Бережіться! Він ту…
Креґ Тумі виступив з-за дверей і вдарив.
— Ремінь, — гукнув Нік.
Руді ані поворухнувся, ні відгукнувся. Голова його залишалася повернутою до дверей ресторану. Звуки знизу припинилися. Залишилося тільки те хрумкання та ритмічне, пульсуюче стугоніння реактивного двигуна в темряві за стінами.
Нік, наче той мул, брикнув ногою, поціливши Руді в гомілку.
— Ой!
— Ремінь! Негайно!
Руді незграбно впав на коліна й підсунувся до Ніка, який однією рукою підважував Дайну, а другою притискав їй до спини скатерковий тампон.
— Просуньте ремінь під тампон, — сказав Нік. Він уже хекав, піт широкими струменями стікав по його обличчю. — Мерщій! Я не можу тримати так її вічно!
Руді посунув ремінь під тампон. Нік опустив Дайну, сягнув рукою через маленьке тіло дівчинки і підняв її ліве плече рівно настільки, щоб витягти ремінь з того боку. Потім він оперезав ним її груди і туго затягнув. Вільний кінець ременя він поклав у долоню Лорел.
— Не послаблюйте тиску, — сказав він, підводячись. — Пряжкою скористатися неможливо… наша мала занадто мала.
— Ви вниз? — запитала Лорел.
— Так. Це здається доцільним.
— Будьте обережні. Прошу, будьте обережні.
Він вищирився до неї, і всі ті білі зуби, що раптом сяйнули в напівтемряві, були вражаючими… проте не лячними, як вона виявила. Зовсім навпаки.
— Звісно. Саме так я досі й існую. — Простягнувши вниз руку, він стиснув їй плече. Рука була теплою, і з цим доторком крізь тіло Лорел промайнув невеличкий трепет. — Ви діяли дуже добре, Лорел. Дякую вам.
Він уже почав відвертатися, та тут маленька ручка намацала і вхопила манжету його джинсів. Він глянув долі й побачив, що сліпі очі Дайни знову розплющені.
— Ви… не… — почала вона, але тут же її стрясло задавленим кашлем. Кров приснула з її носа, розлетівшись дрібними крапельками.
— Дайно, тобі не можна…
— Ви… не… вбивайте… його… — прошепотіла вона, і навіть у цій темряві Лорел пройняло те фантастичне зусилля, яке зробила дівчинка, щоб взагалі щось сказати.
Нік зачудовано дивився вниз на дівчинку.
— Цей мудак ударив тебе ножем, сама знаєш. Чому ти так наполягаєш на тому, щоб залишити його цілим?
Її вузькі груди напружилися проти ременя. Піднісся закривавлений скатерковий тампон. Дівчинка, доклавши всіх сил, спромоглася сказати ще одну річ. Це почули всі; Дайна заплатила великим болем, щоби промовити це ясно:
— Все… що я знаю… він нам потрібен, — прошепотіла вона, а тоді її очі знову заплющилися.
Креґ аж по кулак увігнав розпечатувач листів у зашийок Дону Ґефні. Дон закричав і впустив запальничку. Та вдарилися об підлогу і лежала там, хворобливо мерехтячи. Алберт скрикнув з подиву, коли побачив, як Креґ робить крок до Дона, якого тепер повело в бік столу, він хитався, безсило намацуючи в себе ззаду ту річ, що там стирчала.