У Алберта «Козира» Кавснера залишилася тільки одна думка; решта закрутилися у вихорі рваних кольорів, образів, емоцій.
«Я мушу зробити його недвижним, а то він підніметься і вб’є мене. Я мушу зробити його недвижним, а то він підніметься і вб’є мене».
Тумі нарешті впустив свою зброю; розпечатувач листів поблискував на килимі. Алберт наступив на нього підошвою і знову змахнув тостером. Коли той пішов униз, Алберт уклонився в пояс, наче якийсь старого гарту мажордом, що вітає члена королівської родини. Гуля на кінці скатертини врізалася Креґу Тумі в роззявлений рот. Звук був таким, ніби потрощилося скло в носовичку.
«Ох, Господи, — подумав Алберт. — Це його зуби».
Креґ бився в корчах на підлозі. На нього лячно було дивитися, можливо, особливо лячно через погане освітлення. Вбачалося щось монструозне, невигубне, тарганяче в цій його жахливій живучості.
Його пальці зімкнулися на туфлі Алберта. Хлопець з відразливим зойком відступив з розпечатувача листів, і тоді Креґ спробував ухопити той канцелярський ніж. У нього між очима… його ніс перетворився на розверзлу бульбу плоті. Він узагалі ледве міг бачити Алберта; поле зору йому вижерло велетенським ореолом білого сяйва. Незмінна, висока скигляча нота дзвеніла в його голові — ввімкнутий на повну гучність звук телевізійної тестової таблиці.
Він уже був поза спроможністю зробити бодай якусь нову шкоду, але Алберт цього не знав. У паніці, він іще раз опустив тостер Креґу на голову. Почулося металеве хрясь-брязкання, це всередині тостера відірвалися нагрівальні елементи.
Креґ перестав ворушитися.
Алберт стояв над ним, дихаючи схлипами, ваговита скатертина висіла в руці. Потім він зробив два довгих, незграбних кроки в бік ескалатора, знову глибоко вклонився і виригав на підлогу.
Браян перехрестився, відхиляючи чорний пластиковий щиток, що закривав екран відеомонітора інерціальної навігаційної системи, майже впевнений, що дисплей ІНС буде безхмарно порожнім. Він придивився ближче… і видихнув з глибоким полегшенням.
ОСТАННЯ ПРОГРАМА ЗАВЕРШЕНА
поінформував його монітор спокійними синьо-зеленими літерами, а під ними:
НОВА ПРОГРАМА? ТАК/НІ
Браян клацнув «ТАК», а потім:
ЗВОРОТНА АГ № 29: ЛМА/ЛОГАН
Екран на мить став темним. Потім:
ВКЛЮЧИТИ ВІДХИЛЕННЯ АГ № 29? ТАК/НІ
Браян клацнув «ТАК».
ЗВОРОТНА
поінформував його комп’ютер, а менш ніж за п’ять секунд:
ПРОГРАМА ВВЕДЕНА
— Капітане Інґал?
Він обернувся. У дверях кабіни стояла Бетані. В освітленні салону вигляд у неї був блідий і виснажений.
— Я зараз трохи зайнятий, Бетані.
— Чому вони не повертаються?
— Не можу знати.
— Я питала в Боба — містера Дженкінса, — може, він бачив, щоби хтось рухався там, всередині терміналу. Він сказав, що ні. Що, як вони там усі вже мертві?
— Я впевнений, що це не так. Якщо тобі від цього полегшає, чому б тобі не приєднатися до нього внизу біля трапа? Я мушу тут ще дещо зробити. У всякому разі, я сподіваюся, що зроблю.
— Вам страшно? — спитала дівчина.
— Так. Ще б пак.
Вона ніяково всміхнулася.
— Я трохи рада. Погано, коли тобі страшно самій — повне паскудство. Тоді я залишаю вас одного.
— Дякую. Я думаю, вони скоро з’являться.
Дівчина пішла. Браян знову повернувся до монітора ІНС і набрав:
ЧИ Є якісь проблеми з цією програмою?
і клацнув:
ВИКОНАТИ
ПРОБЛЕМ НЕМА. ДЯКУЄМО ЗА ТЕ, ЩО ПІЛОТУЄТЕ «АМЕРИКАНСЬКУ ГІДНІСТЬ»
— На здоров’я, я впевнений, — мурмотнув Браян і витер собі лоба рукавом.
«Тепер, — подумав він, — аби тільки пальне горіло».
Боб почув кроки по трапу і швидко обернувся. Там всього лише обережно й повільно спускалася Бетані, але все одно він почувався нервово. Звук на сході дедалі гучнішав.
Ближчав.
— Агов, Бетані. Можна мені попросити у вас ще сигарету?
Вона подала збіднілу пачку йому, потім витягла сигарету й собі. Албертову книжечку експериментальних сірників вона була засунула під целофанову обгортку на пачці, і, коли креснула одним з них, той легко загорівся.