— Є бодай якісь відомості від них?
— Ну, це залежить від того, що ви маєте на увазі під «відомостями», я гадаю, — обережно відповів Боб. — Здається, я чув якісь скрикування, якраз перед тим як ви спустилися.
Відверто кажучи, те, що він чув, було насправді більш схожим на лементування, але він не вважав за доцільне казати це дівчині. Її обличчя виказувало такий же страх, який засів у самого Боба в душі, до того ж він бачив, що дівчина має певні почуття до Алберта.
— Я сподіваюся, з Дайною буде все гаразд, — сказала вона, — але хтозна. Він так сильно її підрізав.
— Ви бачили капітана?
Бетані кивнула:
— Він мене типу вигнав. Гадаю, він програмує свої прилади, чи щось таке.
Боб Дженкінс поважно кивнув:
— Сподіваюся.
Розмова заглухла. Обоє дивилися на схід. Нові, зловісніші звуки тепер накладалися на хрускіт і жвакання — пронизливе, бездушне верещання. Це був якийсь дивно механічний звук, який призвів Бобу на думку автоматичну коробку передач, у якій бракує трансмісійного мастила.
— Воно вже набагато ближче, правда?
Боб неохоче кивнув. Він затягнувся, і жарина на кінці його сигарети на мить висвітила пару втомлених, переляканих очей.
— Що воно там, на вашу думку, таке, містере Дженкінс?
Він спроквола помотав головою:
— Дівчино, дорогенька, я маю надію, ми ніколи цього не з’ясуємо.
Не пройшовши і півдороги вниз по ескалатору, Нік побачив проти ряду мертвих таксофонів чиюсь зігнуту постать. Неможливо було розібрати, то Алберт чи Креґ Тумі. Притримуючи лівою рукою собі праву кишеню, щоб не задзеленчало, англієць поліз туди і навпомацки вибрав з дріб’язку пару четвертаків. Стиснувши праву руку в кулак, він пропустив ті четвертаки собі між пальців, створивши таким чином імпровізований мідний кастет. І потім знову вирушив у нижній зал.
З появою Ніка постать біля таксофонів підвела голову. Це був Алберт.
— Не вступіть у блювотиння, — промовив він немічно.
Нік опустив четвертаки назад у кишеню і поспішив туди, де, наче той старий, що вельми переоцінив власну спроможність до фізичних вправ, впершись долонями собі в коліна, стояв хлопець. Він почув різкий, кислий запах блювотиння. Цей, а також пітний сморід страху, яким відгонило від хлопця, були надто знайомими йому запахами. Він запам’ятав їх з Фолклендів, а ще інтимніше з Північної Ірландії. Нік обняв лівою рукою хлопчика за плечі, і Алберт дуже повільно випростався.
— Де вони, Козирю? — тихо запитав Нік. — Ґефні й Тумі, де вони?
— Містер Тумі там, — показав хлопець на скоцюблену на підлозі фігуру. — Містер Ґефні в кабінеті «Послуги аеропорту». Я думаю, вони обидва мертві. Містер Тумі ховався в тому кабінеті. За дверима, я гадаю. Він убив містера Ґефні, бо містер Ґефні увійшов туди першим. Якби я ввійшов першим, він натомість убив би мене. — Алберт важко глитнув. — Потім я вбив містера Тумі. Я мусив. Він гнався за мною, розумієте? Він десь знайшов іншого ножа і погнався за мною.
Хлопець говорив таким тоном, що це помилково можна було б сприйняти за байдужість. Утім, Нік знав, що воно насправді. Аж ніяк не байдужість роздивився він у білій плямі Албертового обличчя.
— Ти можеш дати собі раду, Козирю? — спитав Нік.
— Не знаю, я до цього ніколи нікого не в-в-вбивав, — видав Алберт задавлене, нещасне схлипування.
— Розумію, — сказав Нік. — Це жахлива річ, але це можна пережити. Я знаю. І ти мусиш пережити це, Козирю. Нам ще треба довгі милі подолати, перш ніж можна буде заснути, і зараз нема часу на психотерапію. Ті звуки наближаються.
Він залишив Алберта і підійшов до скоцюбленої на підлозі фігури. Креґ Тумі лежав на боку з одною задертою рукою, яка частково прикривала йому обличчя. Нік перевернув його на спину, подивився, тихо присвиснув. Тумі був досі живий — чутно було його хрипке, деренчливе дихання, — але Нік заклався б власним банківським рахунком, що ця людина зараз уже не прикидається. Ніс він мав не просто проламаний; на вигляд його було знищено. Рот зяяв кривавим проваллям в оточенні потрощених решток зубів. А глибока, недобра вм’ятина в Тумі посеред лоба наштовхувала на припущення, що Алберт зробив певні творчі переобладнання в черепній кістці цього чоловіка.
— І все це він наробив якимсь там тостером? — пробурмотів Нік. — Ісус і Марія, Том, Дік і Гаррі чи бозна-хто. — Він випростався й підвищив голос. — Він не помер, Козирю.