Коли Нік відійшов, Алберт був нахилився знову. Тепер він повільно випростався і зробив крок у бік англійця.
— Ні?
— Прислухайся сам. У відключці, але все ще в грі. — «Хоча й ненадовго; судячи з його хрипів, ні». — Ходімо подивимося на містера Ґефні, можливо, він також вдало відбувся. А як там щодо нош?
— Га? — подивився Алберт на Ніка так, ніби той щойно був проказав щось іноземною мовою.
— Ноші, — повторив терпляче Нік, коли вони вирушили до прочинених дверей офісу «Послуги аеропорту».
— Ми їх знайшли, — сказав Алберт.
— Справді? Супер!
Просто у дверях Алберт зупинився.
— Зачекайте, — пробурмотів він, потім присів і почав навпомацки шукати Донову запальничку. І за хвильку вже знайшов. Вона була досі теплою. Хлопець підвівся. — Містер Ґефні по той бік стола, я гадаю.
Вони обійшли стіл, переступаючи через скинуті стоси паперів і кошик ВХІДНІ/ВИХІДНІ. Алберт підняв запальничку і крутнув коліщатко. З п’ятої спроби гніт зайнявся і слабенько горів протягом трьох чи чотирьох секунд. Цього вистачило. Нік встиг достатньо побачити вже у зблисках іскор, які викрешувало коліщатко запальнички, але йому не хотілося казати цього Алберту. Дон Ґефні лежав розпластаний на спині — очі розплющені, вираз жахливого здивування так і застиг на його обличчі. Отже, вдало відбутися йому не пощастило.
— Як так вийшло, що Тумі не запопав і тебе? — спитав, помовчавши хвильку, Нік.
— Я здогадався, що він тут, — сказав Алберт. — Навіть іще до того, як він ударив містера Ґефні, я вже знав.
Голос у нього все ще був змертвілим, тремтів, але почувався він трохи краще. Тепер, коли він навіч побачив бідного містера Ґефні — буквально подивився йому в очі, — почуватися він почав трохи краще.
— Ти почув його?
— Ні, я побачив оте. На столі, — Алберт показав на купку відірваних смужок.
— Щастя, що побачив. — Нік у темряві поклав долоню на плече Алберту. — Ти заслуговуєш на те, щоби залишатися живим, друже. Ти здобув цей привілей. Згода?
— Я намагатимусь, — сказав Алберт.
— Так і роби, синку. Це боронить від багатьох кошмарів. З тобою людина, яка це добре знає.
Алберт кивнув.
— Не занепадай духом, Козирю. Це все, що варто робити, — просто не занепадай духом, і все з тобою буде гаразд.
— Містере Гопвел?
— Так?
— Вам не важко було б мене більше так не називати? Зда… — Йому сперло дух, і він з силою прокашлявся. — Здається, мені це більше не подобається.
Вони вийшли з печери «Послуг аеропорту» через тридцять секунд. Нік ніс за ручку складені ноші. Коли вони підійшли до ряду таксофонів, Нік передав ноші Алберту, і той без слів їх прийняв. Скатертина лежала на підлозі футів за п’ять від Тумі, який тепер хропів, хапаючи повітря потужними неритмічними ривками.
Часу було обмаль, часу було дуже, курва, обмаль, але Нік мусив це побачити. Просто мусив.
Він підняв скатертину і витяг тостер. Один нагрівальний елемент застряг у пазу для хліба; інший вивалився на долівку. Циферблат таймера і ручка, якою посувають хліб, відпали. Один кут тостера ввігнувся досередини. Битий лівий бік перетворився на глибоку круглу вм’ятину.
«Це те місце, яке наразилося на нюхало нашого приятеля Тумі, — подумав Нік. — Дивовижно».
Він струсонув тостер, слухаючи торохкання частин відбитих деталей усередині.
— Всього лише якийсь тостер, — чудувався він. — Я маю друзів, Алберте, — друзів професіоналів, — які не повірять у таке. Я сам насилу в це вірю. Я маю на увазі, всього лише якийсь тостер…
Алберт відвернув голову.
— Киньте його, — промовив він хрипко. — Я не можу його бачити.
Нік зробив, як просив хлопець, і поплескав того по плечі.
— Неси ноші нагору. Я приєднаюся до вас незабаром.
— Що ви збираєтеся робити?
— Хочу подивитися, чи нема в тому кабінеті ще чогось такого, що може стати нам у пригоді.
Алберт якусь мить дивився на нього, але в цій темряві він не міг розгледіти вираз обличчя Ніка. Нарешті він сказав:
— Я вам не вірю.
— А ти й не мусиш, — відгукнувся Нік якимсь дивно делікатним тоном. — Катай нагору, Козирю. Тобто, я хотів сказати, Алберте. Я скоро до вас приєднаюся. І не озирайся.
Алберт ще якусь мить вдивлявся в нього, а потім потягся вгору по застиглому ескалатору — голова похнюплена, ноші, наче валіза, висять у правій руці. Він не озирався.
Нік почекав, поки хлопець зникне в мороці. Потім він пішов туди, де лежав Креґ Тумі, і сів навпочіпки поряд з ним. Тумі все ще залишався непритомним, але дихання в нього, схоже, вже трохи вирівнялося. Нік навіть припустив, що ніц неймовірного нема в тому, що після пари тижнів лікування й постійного догляду в шпиталі Тумі міг би оговтатися. Єдина річ ним, принаймні, доведена: він має неймовірно міцний череп.