«Ганьба, що мозок під ним такий розм’яклий, приятелю», — подумав Нік. Він простягнув руки, збираючись одною долонею прикрити Тумі рота, а іншою носа — чи що там від них залишилося. Це забере менше хвилини, і їм не доведеться більше перейматися містером Тумі. Інші б здригнулися в жаху від такого акту — назвали б це холоднокровним убивством, — але Нік вбачав у цьому лише певний страховий поліс, не більше й не менше. Тумі вже раз постав з того, що здавалося повною непритомністю, і тепер один з їхньої групи мертвий, а інша важко, можливо смертельно, поранена. Нема сенсу випробовувати долю далі.
Було тут і ще дещо. Якщо він залишить Тумі живим, що саме він подарує йому, залишивши його живим? Коротке, страдницьке існування в мертвому світі? Шанс подихати помираючим повітрям під закляклим небом, у якому всі звичні атмосферні процеси, схоже, припинилися? Можливість познайомитися з тим чимсь, що наближається зі сходу… наближається з хрумканням гігантських, хижацьких мурах? Ні. Краще позбавити його цього. Це буде безболісним, і вже тільки це буде достатнім проявом доброти.
— Кращим за те, на що ця тварюка заслуговує, — промовив Нік, але все одно чомусь вагався.
Він згадав маленьку дівчинку, як вона дивилася на нього вгору своїми темними, незрячими очима.
«Ви не вбивайте його!» Не прохання; то був явний наказ. З якогось прихованого, останнього резерву вона зібрала трохи сил, щоби віддати йому цей наказ. «Все, що я знаю, він нам потрібен».
«Чому вона збіса так його захищає?»
Нік посидів навпочіпки ще трішки, вдивляючись у знівечене обличчя Креґа Тумі. А коли згори ескалатора заговорив Руді Ворік, він здригнувся так, ніби то був голос самого диявола.
— Містере Гопвел? Ніку? Ви йдете?
— Миттю! — гукнув він через плече. Він знову потягнувся до обличчя Тумі й знову зупинився, згадуючи її темні очі.
«Він нам потрібен».
Він різко скочив на рівні, залишаючи Креґа Тумі в його болісній боротьбі за дихання.
— Уже йду! — гукнув він і легко вибіг вгору по ескалатору.
Розділ 8
Бетані викинула свою майже геть позбавлену смаку сигарету і вже подолала вгору половину трапа, коли Боб Дженкінс закричав:
— Здається, вони виходять!
Вона розвернулася і кинулася вниз по сходинках. З багажної амбразури, проповзаючи по конвеєрній смузі, виринала низка темних плям. Боб з Бетані побігли їм назустріч.
Дайну несли прив’язаною до нош. Руді тримав їх з одного кінця, Нік — з іншого. Вони пересувалися на колінах, і Бетані почула, як захекано, хрипко хапаючи повітря, дихає той лисий чоловік.
— Дозвольте, я допоможу, — сказала вона, і Руді охоче віддав їй свій кінець нош.
— Старайся не трясти її, — попросив Нік, звішуючи з конвеєра ноги. — Алберте, берися разом з Бетані за той кінець, допоможеш нам підняти її по трапу. Нам треба нести цю штуку якомога горизонтальніше.
— З нею дуже погано? — запитала Бетані в Алберта.
— Не добре, — відповів він похмуро. — Непритомна, але поки жива. Це все, що я знаю.
— А де Ґефні й Тумі? — спитав Боб, коли вони вирушили до літака. Щоби його почули, Бобу довелося трохи підвищити голос; той хрускіт тепер лунав гучніше, а верескливий призвук травмованої трансмісії став у ньому домінантною, навісною нотою.
— Ґефні мертвий, і Тумі також недалеко відстав, — сказав Нік. — Зараз про це не на часі. — Він зупинився перед підніжжям трапа. — Ви двоє, піднімайте свій кінець.
Повільно й обережно вони посунули з ношами вгору по сходах, Нік, зігнувшись з переднім кінцем нош, рухався спиною вперед, Алберт з Бетані, тримаючи ноші піднятими на рівні своїх голів, штовхалися стегнами на вузькому трапі. Боб, Руді і Лорел ішли позаду. Відтоді, як повернулися Алберт і Нік, Лорел заговорила тільки раз — спитала, чи мертвий Креґ Тумі. Коли Нік сказав їй, що той живий, вона уважно до нього придивилася, а потім з полегшенням кивнула.
Коли Нік дістався верху трапа і завів свій кінець нош у літак, Браян стояв у дверях кабіни.