15
Восени свого передостаннього навчального року Тод грав у команді «Ягуари Санта-Донате» і був визнаний одним із найкращих тейлбеків. А в другій чверті того самого року, чверті, що закінчувалася наприкінці січня сімдесят сьомого, виграв конкурс «Американського легіону» на найкраще патріотичне есе. То було загальноміське змагання для учнів старших класів, які вивчали історію Америки. Тодів твір називався «Американська відповідальність». Упродовж бейсбольного сезону того каламутного року (іранського шаха скинули з престолу, ціни на бензин знову підскочили) він був пітчером, шкільною зіркою, виграв чотири гри й жодної не програв. Коефіцієнт відбивання в нього складав .361. На церемонії нагородження в червні його назвали «Спортсменом року» і тренер Гейнс вручив пам’ятну табличку (той тренер Гейнс, котрий одного разу відвів його вбік і сказав відпрацьовувати кручену подачу, «бо ніхто з цих ніґерів не вміє кидати кручену, Боудене, ніхто»). Моніка Боуден розплакалася, коли Тод зателефонував їй зі школи й повідомив, що дістане нагороду. Тод Боуден наступні два тижні після церемонії походжав, випнувши груди, і щосили старався не хизуватися. Того літа вони орендували бунґало на Біґ-Сурі, і Тод до нудоти наплавався під водою з маскою. Упродовж того самого року Тод убив чотирьох покидьків суспільства. Двох із них він зарізав, а ще двох — забив до смерті. У нього з’явилася звичка на свої «мисливські вилазки», як він їх тепер називав, вдягати дві пари штанів. Іноді він катався міськими автобусами, шукаючи підхожих місцин. Найкращими знахідками виявилися «Місія Санта-Донато для нужденних» на Даґлас-стрит і місце за рогом біля Армії спасіння на Евклід-стрит. Він повільно обходив ті квартали, чекаючи, коли до нього підійдуть жебрати. Коли наближався бомж, Тод казав йому, що він, Тод, хоче купити пляшку віскарика, і якщо бомж йому поможе, Тод із ним поділиться. Я знаю місце, казав він, куди можна буде піти. Звичайно, щоразу то було інше місце. Його мучило величезне бажання вернутися або в залізничне депо, або до дренажної труби за пустирем на Сієнаґа-вей, але він його притлумлював. Бо повертатися на місце попереднього злочину було б нерозумно.
Протягом того самого року Дюссандер обачно курив, цмулив бурбон «Прадавня доба» і дивився ТБ. Тод лише зрідка забігав, але їхні розмови з часом набували все дошкульнішого забарвлення. Вони ставали чужими один одному. Того року Дюссандер відзначив свій сімдесят восьмий день народження, а Тоду виповнилося шістнадцять. Дюссандер відзначив, що шістнадцять — це найліпший рік життя для молодого чоловіка, як сорок один — для зрілого й сімдесят вісім — для літнього. Тод чемно кивав. Дюссандер уже добряче нализався і якось так хихикав, що Тоду ставало від того дуже ніяково.
За сімдесят шостий — сімдесят сьомий Тодів навчальний рік Дюссандер відправив на той світ двох бомжів. Другий виявився живучішим, ніж могло здатися на перший погляд. Навіть після того, як Дюссандер солідно накачав його алкоголем, він лазив по кухні з руків’ям довгого ножа, устромленого в шию, заливаючи кров’ю перед сорочки й підлогу. Хитко прокружлявши два кола по кухні, бомж віднайшов коридор, що вів у передпокій, і мало не втік з будинку.
А Дюссандер стояв у кухні, шокований, широко розплющивши очі, бо не вірив тому, що бачив, і дивився, як волоцюга бурчить і відсапується, пробираючись до дверей, б’ється об стіни коридору й збиває зі стін дешеві репродукції фірми «Керієр і Айвз». І цей параліч тривав доти, доки бомж не намацав клямку. Отоді Дюссандер блискавкою метнувся через усю кухню, смикнув на себе шухляду з причандаллям і витяг виделку для м’яса. Потім помчав коридором з виделкою наголо і загнав її бомжеві в спину.
Стояв над трупом, відсапуючись. Старече серце ніяк не припиняло свій страшний забіг… калатало, мов у жертви серцевого нападу в тій телепередачі суботнього вечора, яку він так любив, — «Швидка допомога». Та зрештою його ритм уповільнився, і Дюссандер зрозумів, що все з ним буде гаразд.