— Я розумію, що ти не можеш розмовляти, — хрипко промовив чи радше прогавкав Дюссандер. — Але слухати можеш. Я не можу викликати «швидку» чи подзвонити в службу порятунку… принаймні поки що. У мене тут гармидер. Мені потрібна поміч… а це означає, що поміч потрібна тобі.
— Ну… якщо так на це подивитися… — Серце в Тода калатало зі швидкістю сто двадцять ударів на хвилину, але вираз обличчя залишався спокійним, майже безтурботним. Чи ж не знав він увесь цей час, що цей вечір колись та й настане? Так, звісно, знав.
— Скажи батькам, що я отримав листа, — сказав Дюссандер. — Важливого листа. Ти розумієш?
— Так, добре.
— От і побачимо, хлопче. Побачимо, з якого тіста ти зліплений.
— Авжеж, — кивнув Тод. Зненацька він збагнув, що мати уважно дивиться на нього, а не в телевізор, і вичавив із себе силувану посмішку. — Бувайте.
Дюссандер ще щось казав, але Тод уже повісив слухавку.
— Я ненадовго підскочу до містера Денкера, — сказав він, звертаючись до обох батьків, але дивився на матір. Той вираз легкої тривоги досі не стерся з її обличчя. — Вам у магазині нічого не треба купити?
— Мені — щітки, щоб чистити люльку, а твоїй матері — грамів п’ятсот ощадливості, — сказав Дік.
— Дуже смішно, — покосилася на нього Моніка. — Тоде, а з містером Денкером…
— Що, на Бога, ти брала у «Філдинґзі»? — перебив Дік.
— Декоративну поличку в гардеробну. Я тобі казала. Тоде, з містером Денкером усе гаразд, правда? У нього був якийсь дивний голос.
— На світі справді існують такі штуки, як декоративна поличка? Я думав, їх вигадали ті прицуцуваті дами, що пишуть британські детективи, щоб у них завжди було напохваті місце, де вбивця може знайти тупий предмет.
— Діку, ти даси мені слово вставити?
— Авжеж. Не соромся. У гардеробну?
— Думаю, він у порядку. — Тод натягнув шкіряну куртку й застібнув її на змійку. — Просто розхвилювався. Йому прийшов лист від племінника з Гамбурга чи Дюссельдорфа, чи ще звідкись. Він уже багато років не отримував звісток від своїх, а тут цілий лист, а в нього очі не бачать, не може прочитати.
— Оце западло, — погодився Дік. — Іди, Тоде. Їдь до старого, поможи йому, хай заспокоїться.
— Я думала, йому вже хтось читає, — сказала Моніка. — Інший хлопчик.
— Так. — Зненацька Тод відчув, що ненавидить свою матір, ненавидить той напівсформований здогад, який плавав у її очах. — Може, його вдома не було чи не зміг прийти так пізно.
— А. Що ж… іди. Але будь обережний.
— Добре. Тобі нічого не треба купити в магазині?
— Ні. Як твоя підготовка до фінальної контрольної з інтегралів?
— Із тригонометрії, — виправив Тод. — Та нормально. Уже видно кінець. — То була доволі велика брехня.
— Хочеш узяти «порше»? — поцікавився Дік.
— Ні, я на велику. — Йому потрібно було зайвих п’ять хвилин, щоб зібратися з думками й опанувати емоції. Хоча б спробувати, принаймні. А в теперішньому стані він запросто міг в’їхати на «порше» в стовп.
— Пов’яжи на коліно сигнальну стрічку, — проінструктувала Моніка. — І передай від нас привіт містерові Денкеру.
— Добре.
В очах у матері він досі бачив сумнів, але вже менш виразний. Він послав їй цілунок і пішов у гараж, де стояв його ровер — уже не «швін», а німецький, призначений для перегонів. Серце досі стрибало в грудях, а ще він відчував дике бажання взяти гвинтівку, піти в будинок і застрелити обох своїх батьків, а потім поїхати на схил, що виходив на автостраду. І не буде більше жодних переживань через Дюссандера. Ні кошмарів, ні бомжів. Він стрілятиме, і стрілятиме, і стрілятиме, і тільки одну кулю залишить наостанок.
Та потім до нього повернувся здоровий глузд, і він попрямував на велосипеді до будинку Дюссандера. Світлова стрічка над коліном описувала кола — вгору, вниз, довге біляве волосся на лобі розвіював вітер.
— Господи Ісусе! — мало не заверещав Тод.
Він стояв у дверях кухні. Дюссандер навалився на стіл, спираючись на лікті, між ними стояла склянка. На лобі бубнявіли великі краплини поту. Але дивився Тод не на Дюссандера. А на кров. Кров, здавалося, була всюди — калюжі на столі, на порожньому кухонному стільці, на підлозі.
— Де в тебе кров тече? — заволав Тод, примусивши нарешті свої паралізовані жахом ноги знову рухатись. Йому здавалося, що в проході він простояв щонайменше тисячу років. «Це кінець, — думав він. — Повний кінець усьому. Бейбі, кулька мандрує за небокрай, усе вище й вище летить нехай, усе, Тут-Тут-Тутсі, прощавай». Та однаково він стерігся, щоб не вступити ненароком у кров. — Ти ж казав, у тебе галімий серцевий напад!