— Тихіше, — не розплющуючи очей, промовив Дюссандер. — Зараз усі сусіди збіжаться.
— Де в тебе засіб для миття? «Лестойл»… «Топ Джоб»… щось таке. І ганчірки. Мені потрібні віхті.
— Усе під раковиною.
У багатьох місцях кров уже попідсихала. Дюссандер підвів голову і спостерігав, як Тод повзає по підлозі, відшкрібаючи спочатку калюжу на лінолеумі, а потім поодинокі струмки, що збігли додолу по ніжках стільця, на якому сидів бомж. Хлопець несамовито кусав губи, гриз їх, як кінь — вудила. Та ось роботу було скінчено. У повітрі кухні повис ядучий запах мийного засобу.
— Під сходами є коробка зі старим ганчір’ям, — сказав Дюссандер. — Поклади скривавлене на дно. І не забудь помити руки.
— Не чіпляйся до мене зі своїми порадами. Це ти мене втягнув.
— Невже? Мушу сказати, ти непогано втягнувся. — У голосі Дюссандера промайнула тінь колишньої глузливості, та потім лице перекосилося від болю. — Поквапся.
Тод заховав ганчірки й востаннє збіг нагору підвальними сходами. Нервово позирнув униз, потім клацнув вимикачем і зачинив двері. Підійшовши до раковини, закасав рукава й пустив найгарячішу воду, яку тільки міг витримати. Занурив руки в мильну піну… а звідти дістав різницького ножа, яким орудував Дюссандер.
— От би перетяти тобі ним горлянку, — сухо промовив Тод.
— Так. І згодувати мене свиням. Ні на мить не сумніваюся.
Тод помив ножа, витер рушником і сховав. Швидко впорався з брудним посудом, випустив воду й обполоснув раковину. А витираючи руки, глянув на кухонний годинник і побачив, що вже двадцять по десятій.
Він пішов до телефону, що стояв у коридорі, зняв слухавку й подивився на неї в задумі. У голові неприємно цокала думка, що він щось випустив з уваги — щось таке ж загрозливе, як бомжівський черевик. Але що? Він не знав. Якби не той головний біль, він би зміг згадати. Триклятий біль. Доти пам’ять його не підводила, і це лякало.
Він набрав два-два-два, і після одного гудка відповів голос: «Медична частина Санта-Донато. У вас проблеми зі здоров’ям?»
— Мене звати Тод Боуден. Я зараз на Клермонт-лейн, дев’ятсот шістдесят три. Потрібна «швидка».
— А що сталося, синку?
— Це мій друг, містер Д… — Тод так сильно закусив нижню губу, що з неї бризнула кров, і на мить перед очима все попливло. Його накрило хвилею пульсуючого головного болю. Дюссандер. Він мало не виказав цій анонімній «медичній частині» справжнє прізвище Дюссандера.
— Синку, заспокойся, — сказав голос. — Не поспішай, усе буде добре.
— Мій друг, містер Денкер. Здається, у нього серцевий напад.
Тод почав перелічувати, але оператору вистачило почути, як він описує біль у грудях, що мігрував у ліву руку. Він сказав Тоду, що «швидка» прибуде хвилин за десять-двадцять, усе залежатиме від того, чи завантажені автошляхи. Тод повісив слухавку й притис долоні до очей.
— Викликав? — кволо запитав Дюссандер.
— Так! — заверещав Тод. — Так, викликав! Так, чорт забирай, так! Так, так, так! Заткнися!
Він ще сильніше натиснув нижньою частиною долонь на очі й спершу побачив спалахи світла, а потім під повіками розпливлося яскраве червоне поле. «Тоде, дитинко, збери себе докупи. Ану взяв себе в руки, цвіль ходяча, не розповзайся, в натурі».
Він розплющив очі й знову взяв слухавку. Тепер буде найважче. Тепер настав час подзвонити додому.
— Алло? — М’який інтелігентний голос Моніки у вусі. На якусь мить (лише на одну-єдину) він уявив, як б’є її в ніс дулом «вінчестера» й натискає на гачок, випускаючи кулю в перший потік крові, який рине з ніздрів.
— Матусю, це я, Тод. Дай мені тата, тільки швидко.
Він давно перестав звати її матусею. Знав, що цей сигнал вона зловить швидше, ніж будь-який інший. Так і вийшло.
— Що сталося? Тоде, щось не так?
— Просто дай мені з ним поговорити!
— Але що…
Трубка пластмасово стукнула об стіл. Тод почув, як мати щось каже батькові. І подумки приготувався.
— Тоде? Що у вас там сталося?
— Тату, містер Денкер… по-моєму, у нього серцевий напад. Ні, точно серцевий напад.
— Господи! — Батьків голос ненадовго затих, і Тод почув, як він повторює почуте дружині. Потім голос повернувся. — Він живий? Як тобі здається?
— Живий. При тямі.
— Добре, дякувати Богу. Викликай «швидку».
— Уже.
— Два-два-два?
— Так.
— Молодчина. Як він, на твій погляд? У тяжкому стані?