На вечерю в них були гамбургери, товчена картопля, салат із моркви й горошку та морозиво в креманках на десерт. «Смугаста цукерка», що її подавала, звалася Феліс і була сором’язливою білявкою років двадцяти. Вона мала власну добру новину — її хлопець влаштувався на роботу програмістом в IBM й офіційно запропонував їй одружитися.
Містер Денкер, із притаманним йому особливим аристократичним шармом, до якого були небайдужі всі молоді панянки, продемонстрував величезну втіху.
— Справді? Як чудово! Ви повинні сісти й усе-усе нам розказати. Розповідайте все. Нічого не пропускаючи.
Феліс спаленіла, і всміхнулася, і сказала, що вона не може.
— У нас ще решта крила B без вечері, а після того — крило С. І погляньте — уже пів на сьому!
— Тоді завтра ввечері, обов’язково. Відмовок не приймаємо — правда, містере Гейзель?
— Так, правда, — пробурмотів Морис, але подумки перебував дуже далеко, за мільйон миль звідти.
(ви повинні сісти й усе-усе нам розказати)
Слова, вимовлені тим самим тоном дружнього кепкування. Колись він уже їх чув, у цьому жодних сумнівів бути не могло. Але чи їх Денкер вимовляв? Чи він?
(розкажіть нам усе)
Голос людини з вишуканими манерами. Культурної людини. Але в голосі — погроза. Сталева рука в оксамитовій рукавичці. Так.
Де?
(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)
(?Патин?)
Морис Гейзель подивився на свою вечерю. Містер Денкер з апетитом заходився коло їжі. Зустріч із Феліс, очевидячки, підняла йому настрій — так само бувало, коли до нього приходив білявий хлопчина.
— Хороша дівчина, — сказав Денкер із повним ротом, набитим морквою та горошком.
— А, так…
(ви повинні сісти)
— Ви про Феліс. Вона
(і все нам розказати)
дуже мила.
(розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте.)
Він опустив погляд на свою вечерю, раптово пригадавши, як це — бути в концтаборі не новачком. Попервах ти ладен убити за шматочок м’яса, байдуже, який там він зачервивлений чи гнилий, аж позеленів уже. Але через деякий час той дикий голод вщухав, і шлунок залягав усередині маленьким сірим камінчиком. І тобі здавалося, що вже більше ніколи в житті ти не відчуватимеш голоду.
Поки хтось не показував тобі їжу.
(«друже, розкажіть нам усе. Нічого не пропускайте. Ви повинні сісти й УУСССЕ нам розказати».)
Головною стравою на Морисовій таці був гамбургер. І чому він зненацька навіяв думку про ягнятину? Не про баранину, не про відбивні (баранина часто бувала жилавою, а відбивні — жорсткими, і людину, чиї зуби повигнивали до старих пеньків, баранина й відбивні не надто вабили). Ні, про що він подумав, то це про апетитне ягняче рагу, соковите, у підливці, з купою овочів. М’якеньких смачнючих овочів. Але навіщо думати про ягняче рагу? Навіщо, якщо не…
Бахнули відчинені навстіж двері. Лідія, із рожевими від усмішки щоками. Під пахвою в неї був алюмінієвий костур, і дибала вона, як друзяка маршала Диллона Честер.
— Морисе? — картаво мовила вона. Слід у слід за нею ступала, так само тремко радіючи, їхня сусідка Емма Роґан.
Від несподіванки містер Денкер упустив виделку. Тихо вилаявся собі під носа й, поморщившись, підняв її з підлоги.
— Чи ж це не ДИВО? — мало не дзявкала від хвилювання Лідія. — Я подзвонила Еммі й спитала в неї, чи не піти нам сьогодні замість завтра, костур я вже наготувала і сказала: «Ем, якщо я не зможу розділити ці муки з Морисом, що я за дружина йому буду?» Оце так я і сказала, точнісінько такими словами, правда ж, Еммо?
Емма Роґан (можливо, згадавши, що це їхній Коллі, принаймні частково, був винуватцем халепи) енергійно закивала.
— Тож я подзвонила в лікарню, — скидаючи з пліч пальто і вмощуючись зручненько на тривалі відвідини, сказала Лідія, — і тут сказали, що час для відвідування вже минув, але в моєму випадку можуть зробити виняток, тільки аби ми надовго не лишалися, щоб не потурбували містера Денкера. Містере Денкер, ми ж вас не турбуємо, правда?
— Ні, мила пані, — покірно сказав містер Денкер.
— Еммо, сідай, бери стільця в містера Денкера, однаково він ним не користується. Так, Морисе, облиш уже те морозиво, ти весь обляпався, ну як немовля, їй-богу. Але нічого, зараз ми швиденько все зробимо. Я тебе погодую. Усі-пусі, мацюпусій. Ширше ротик відкривай… і гарненько все ковтай… ну ж бо, шлунок, харч приймай! … Ні, нічого не кажи, матуся знає, як краще. Ні, Еммо, ти подивися на нього, у нього вже майже все волоссячко повилазило, але я не дивуюся, ну бо що ж, як він не зможе більше ніколи ходити. Це Божа ласка. А казала я йому: та драбина хилитається. Казала: «Морисе, кажу, ану злазь звідти, поки…»