Вона годувала його морозивом і патякала так ще цілу годину, а коли пішла, демонстративно припадаючи на костур (під другу руку її підтримувала Емма), думки про ягняче рагу й голоси, що відлунювали крізь роки, вже віддалилися на задній план свідомості Мориса Гейзеля. Він був виснажений. Сказати, що в нього був важкий день, означало нічого не сказати. Морис заснув міцним сном.
А прокинувся десь між третьою та четвертою ранку, з німим криком за щільно зімкненими устами.
Тепер він знав. Точно знав, де й коли саме познайомився з чоловіком, що лежав у сусідньому ліжку. От тільки тоді його прізвище було не Денкер. О ні, зовсім ні.
Він прокинувся від найгіршого кошмару у своєму житті. Хтось подарував їм з Лідією мавпячу лапу, і вони зажадали грошей. А потім разом із ними в кімнаті якось опинився хлопець — службовець «Вестерн юніон» в уніформі «гітлерюґенд». Він простягнув Морису телеграму, у якій було написано:
СУМОМ ПОВІДОМЛЯЄМО ВАМ ОБИДВІ ДОЧКИ МЕРТВІ КРПК КОНЦЕНТРАЦІЙНОМУ ТАБОРІ ПАТИН КРПК ДУЖЕ ШКОДА ТАКЕ ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ КРПК ЛИСТ КОМЕНДАНТА ДОДАЄТЬСЯ КРПК СКАЖЕ ВАМ УСЕ І НІЧОГО НЕ ПРОПУСТИТЬ КРПК ПРИЙМІТЬ ЧЕК НА 100 РЕЙХСМАРОК НА ДЕПОЗИТ ВАШОМУ БАНКУ ЗАВТРА КРПК ПІДПИС РАДНИК АДОЛЬФА ГІТЛЕРА
Лідія гучно заголосила. І хоча Морисових дочок вона в житті не бачила, але піднесла мавпячу лапу високо догори та зажадала, щоб вони повернулися до життя. Світло в кімнаті згасло. І раптом знадвору долинули звуки — човгання ніг при непевній ході.
Морис стояв навкарачки в темряві, що зненацька запахла димом, і газом, і смертю. Навпомацки шукав лапу. Лишалося одне бажання. Якби він знайшов лапу, то побажав би, щоб цей кошмарний сон припинився. Позбавив би себе необхідності дивитися на дочок, худих, як опудала, з глибокими ранами-дірами замість очей, з порядковими номерами на благенькій плоті рук.
Гупання в двері, досконалий барабанний дріб ударів.
У тому кошмарі він шукав лапу ще несамовитіше, та безрезультатно. Здавалося, це тривало цілу вічність. А потім за спиною хряснули, відчиняючись, двері. «Ні, — подумав він, — я не дивитимусь. Я заплющу очі. Вирву їх із голови, якщо це буде необхідно, але не дивитимусь».
Але він таки подивився. Змушений був. Уві сні неначе велетенські руки вхопили його за голову й силоміць повернули.
У дверях стояли не його доньки. Там стояв Денкер. Набагато молодший Денкер, Денкер у нацистській уніформі СС і кашкеті з «блискавками», недбало заломленому набік. Ґудзики безжально сяяли, чоботи були натерті до вбивчого блиску.
У руках він стискав величезну каструлю з ягнячим рагу, і воно повільно булькотіло.
І Денкер-зі-сну зі своєю темною ґречною посмішкою сказав:
— Ви повинні сісти й розказати нам усе — як друг другові, добре? Ми чули, що дехто ховає золото. Потайки накопичує тютюн. Що Шнайбель не отруївся несвіжою їжею, а йому у вечерю підсипали товченого скла. Не ображайте нас, думаючи, що ми дурніші за вас, і не вдавайте, що вам нічого не відомо. Вам відомо ВСЕ. Тож розказуйте. Нічого не пропускаючи.
І в тій темряві, вдихаючи неймовірні пахощі рагу, що доводили до божевілля, він виклав їм усе. Шлунок, що раніше був маленьким сірим камінцем, перетворився на гаркучого тигра. Слова безсило лилися з його губ. Вони вивергалися з нього безглуздою проповіддю божевільного, у якій змішалися воєдино правда й брехня.
Бродін під мошонкою ховає обручку своєї матері, липкою стрічкою приклеїв!
(«ви повинні сісти»)
Ласло та Герман Дорськи говорили про те, щоб зненацька напасти на сторожову вежу номер три!
(«і все нам розказати!»)
У чоловіка Ракел Танненбаум є тютюн, він дав наглядачеві, який приходив по Цайкерта, того, якого прозивають Козоїдом, бо він вічно длубається в носі, а потім тягне пальці до рота, Танненбаум дав Козоїду трохи тютюну, щоб він не забирав у його жінки намиста з перлів.
(«ой, це якесь безглуздя, думаю, ви поплутали дві різні історії, але нічого, все нормально, хай ви краще поплутаєте дві історії, ніж одну повністю пропустите, ви не повинні НІЧОГО пропускати!»)