Та все ж він лежав у ліжку, перекидав білі сторінки тонкого телефонного довідника Сан-Ремо, пробігаючи одним оком колонки, і відчував, що все-таки когось у цьому Сан-Ремо знає. Продавця книжок? Когось із батальйонів Сондриних небожів і небог? Університетського товариша з покеру? Родича когось із учнів? У голові крутилась якась невиразна думка про це, але зловити її за хвоста він не міг.
Погортав-погортав і закуняв. І вже майже пірнув у сон, коли раптом до нього дійшло, і він рвучко сів, широко розплющивши очі.
«Лорд Пітер!»
Нещодавно на каналі Пі-бі-ес показували ті фільми про Вімзі: «Труп в оранжереї», «Смерть за оголошенням», «Почерк убивці». Вони з Сондрою на них підсіли. Роль Вімзі грав Єн Кармайкл, Сондра за ним просто-таки шаленіла. Так шаленіла, що Ед, котрий вважав, що Кармайкл зовсім не схожий на лорда Пітера, навіть дратуватися почав.
— Сенді, подивись, у нього ж форма обличчя ну геть неправильна. Ще й зуби фальшиві вставив, Господи Боже мій!
— Пу, — легковажно відповіла Сондра, яка лежала на дивані, скрутившись клубочком. — Ти просто ревнуєш. Він такий красунчик.
— Таточко ревнує, таточко ревнує, — проспівала крихітка пустунка Норма, стрибаючи по вітальні у своїй піжамі з качечками.
— А ти вже годину тому мала бути в ліжку, — сердито зиркнув на доньку Ед. — Якщо я й далі бачитиму тебе тут, то, швидше за все, згадаю, що ти не там.
Крихітка Норма миттю притихла. А Ед повернувся до Сондри.
— Пригадую, три чи чотири роки тому був у мене учень, Тод Боуден. Я викликав когось із батьків, а прийшов його дід. От хто був схожий на Вімзі. Старезного Вімзі, але форма обличчя в нього була те, що треба, і…
— Вім-зіі, Вім-Зіі, Дім-Зіі, Дім-зіі, — проспівала крихітка Норма. — Ві-Зіі, Дім-Зіі, дудл-удл-уу-дуу…
— Шш, замовкніть обоє, — сказала Сондра. — Я вважаю, що він неймовірний красень. — Діставуча жінка!
Але хіба дідусь Тода Боудена не переїхав у Сан-Ремо? Авжеж. Того року Тод був одним із найкращих учнів дев’ятих класів. А тоді з доброго дива його оцінки покотилися під три чорти. Старий прийшов, розказав знайому історію про шлюбні проблеми батьків і переконав Еда ненадовго пустити ситуацію на самоплив і побачити, чи вона не вирівняється. На думку Еда, метод невтручання неефективний: якщо підлітку сказати «вигрібай або йди на дно», він зазвичай каменюкою йде на дно. Але той старий володів якоюсь мало не надприродною здатністю переконувати (напевно, свою роль відіграла зовнішня подібність до Вімзі), і Ед погодився дати Тоду шанс до наступного періоду провальних карток. І на диво, Тод вигріб. «Напевно, старий усю сімейку там пропісочив і роздав кілька чарівних копняків», — подумав Ед. Він схожий був на того, хто не лише здатен таке зробити, а ще дістати від цього певну збочену втіху. Аж ось, лише два дні тому, він побачив Тодове фото у газеті — хлопець потрапив у бейсбольну команду «Усіх зірок» Університету Південної Каліфорнії. Непросте то було діло, зважаючи на те, що навесні кожного року на це номінували понад п’ятсот хлопців. Ед підозрював, що дідове ім’я нізащо б не спливло в його пам’яті, якби він не побачив тієї фотографії.
Він з більшим ентузіазмом узявся гортати сторінки, провів пальцем униз по колонці дрібного шрифту і знайшов. БОУДЕН, ВІКТОР С. РИДЖ-ЛЕЙН, 403. Ед набрав номер і слухав гудки на тому боці дроту. Після декількох поспіль уже збирався повісити слухавку, коли озвався старечий голос.
— Алло?
— Алло, містере Боуден. Це Ед Френч. Із середньої школи Санта-Донате.
— Так? — Чемність у голосі, та й по всьому. І жодних ноток упізнавання. Ну що ж, людина на чотири роки постарішала (як і всі вони, зрештою!), тож не могло бути жодного сумніву, що з її пам’яті час від часу щось та й вислизало.
— Сер, ви пам’ятаєте мене?
— А повинен? — Це прозвучало обережно, й Ед усміхнувся. Старий забуває то те, то се, але не хоче, щоб про це хтось знав, якщо він може цьому зарадити. Його дід теж так поводився, коли став тугуватий на вухо.
— Я був психологом вашого онука Тода в середній школі Санта-Донате. Дзвоню, щоб вас привітати. Він, коли переходив у старші класи, трохи побуянив, але тепер один із найкращих — і учнів, і гравців у спорті. Ух!
— А, Тод! — Голос у старого одразу потеплішав. — Так, він чудово впорався, авжеж. Другий у класі! А дівчина, яка його випередила, слухала бізнес-курси. — Краплина презирства в голосі. — Син дзвонив, пропонував приїхати й забрати мене на Тодів випускний, але я тепер у візку сиджу. Торік у січні зламав стегно. Не хотів їхати у візку. Але будьте певні — я повісив у коридорі його фото з випускного! Батьки дуже Тодом пишаються. І я, звичайно, теж.