— Так. Здається, ми допомогли йому успішно здолати негаразди. — Кажучи це, Ед усміхався, однак та усмішка вийшла якоюсь збентеженою — голос у Тодового діда чомусь звучав не так, як раніше. Але, звісно, уже багато часу спливло.
— Негаразди? Які негаразди?
— Я про нашу тодішню розмову. Коли в Тода були проблеми з навчанням. Ще в дев’ятому класі.
— Я вас не розумію, — повільно промовив старий. — Я б ніколи й не подумав заступатися за Ричардового сина. Це накликало б неприємності… хо-хо, ви навіть не уявляєте, які великі неприємності це б спричинило. Юначе, ви помилилися.
— Але…
— Це якесь непорозуміння. Я думаю, ви сплутали нас з іншим учнем та іншим дідусем.
Ед сидів мов громом уражений. То був один із нечисленних випадків у його житті, коли він не знав, що сказати. Якщо хтось щось і поплутав, то, авжеж, його в цьому звинуватити аж ніяк не можна було.
— Що ж, — із нотками сумніву в голосі промовив Боуден. — Дякую за дзвінок, містере…
Нарешті Ед здобувся на голос.
— Містере Боуден, я зараз у вашому місті. На конференції. Для консультантів із навчання. Вона закінчується завтра, десь о десятій ранку, коли прочитають останню доповідь. Можу я підійти на… — Він знову звірився з телефонним довідником. — …на Ридж-лейн і забрати кілька хвилин вашого часу?
— Але навіщо?
— Мені просто цікаво. Це все давно в минулому. Але років із чотири тому Тод дуже з’їхав у навчанні. Оцінки були такі погані, що разом із його табелем я надіслав листа батькам і попросив когось із них — а в ідеалі обох — прийти до мене в кабінет. Але замість них прийшов його дідусь, дуже приємний чоловік, якого звали Віктор Боуден.
— Але я вам уже казав…
— Так, казали. Разом із тим. Я розмовляв з людиною, яка назвалася Тодовим дідусем. Тепер це вже, напевно, не має особливого значення, але як-то кажуть: бачу — вірю. Я не заберу у вас багато часу, лише кілька хвилин. Надовше я й сам не зможу лишатися, бо до вечері вже маю бути вдома.
— Чого-чого, а часу в мене повно, — з гіркотою в голосі промовив Боуден. — Я весь день удома. Приходьте, буду радий.
Подякувавши, Ед із ним попрощався і повісив слухавку. Він сидів на краю ліжка й задумливо роздивлявся телефонний апарат. А через кілька хвилин підвівся й витяг із кишені піджака, що висів на спинці стільця перед письмовим столом, пачку сигар «Філліс черутс». Потрібно було йти: за планом конференції наближався семінар, і якщо він не піде, його позначать як відсутнього. Прикуривши «черут» від фірмового сірника готелю «Холідей», він викинув обгорілий сірник у фірмову попільничку готелю «Холідей». Підійшов до вікна готелю «Холідей» і порожнім поглядом подивився на подвір’я готелю «Холідей».
«Тепер це вже не має значення», — сказав він Боудену. Але для нього це мало значення. Він не звик до того, щоб дітлахи годували його побрехеньками, тож ця несподівана новина його засмутила. У принципі, могло виявитися, що у старого маразм, але Віктор Боуден по телефону не здався йому схожим на людину, яка пускає слину в бороду. А ще голос — чорт забирай, він був не таким, як раніше.
Невже Тод Боуден його ошукав?
Цілком могло бути. Принаймні в теорії. Особливо якщо йшлося про такого розумаку, як Тод. Він міг ошукати кого завгодно, не тільки Еда Френча. Міг підробити підпис матері чи батька на провальних картках, які отримував, коли мав проблеми з навчанням. У багатьох дітлахів відкривалися не знані доти здібності до підробки документів, коли вони одержували провальні картки. Він міг за допомогою засобу для виведення чорнила міняти оцінки на своїх табелях за другу й третю чверть: покращувати їх для батьків, а потім знов намалювати все, як було, щоб класний керівник чи керівничка нічого не помітили, якщо раптом глянуть на табель. Пильне око б одразу помітило, що в табелі двічі користувалися знищувачем чорнила, однак у класних керівників було навантаження по шістдесят учнів. Вони були щасливі, якщо до першого дзвоника вдавалося зробити всю перекличку, не кажучи вже про ретельну перевірку кожного повернутого табеля на предмет підробок.
Що ж до Тодового останнього класу, то середня оцінка за рік у нього знизилася не більше ніж на три пункти — через два погані періоди оцінювання з дванадцяти. Інші його оцінки були більш-менш нормальні й не псували картини. Та й скільки батьків спеціально приходять в школу, щоб подивитися на учнівські табелі, які зберігає там департамент освіти штату Каліфорнія? Особливо батьки відмінників, таких як Тод Боуден?